Розділ 4. Львівський період. Життя і навчання у Львівському державному медінституті (зараз — Національний медичний університет імені Данила Галицького) (5001601184) Розділ
Я усвідомлюю, що цей період був надзвичайно важливим у формуванні в мене відповідного світогляду.
Розпочну з того, що на екзамени для вступу до вищого навчального закладу я запізнився з тієї причини, що я просто не отримав запрошення на екзамен. Просто воно дорогою зі Львова десь загубилося, та взагалі причина невідома. Але мій друг, В’ячеслав Головкін, що вже був студентом цього закладу, наполіг, щоб я їхав негайно.
Приїхав, а екзамени вже розпочалися. Винного ж не знайти. У приймальній комісії сказали: «До побачення». Але якось я зміг підняти всіх, так би мовити, на ноги. Декан фармацевтичного факультету, професор В.П. Крамаренко сказав, що ти (тобто я) ще не став студентом, а вже хочеш, щоб за тобою бігали професори. Але все ж таки дехто мені співчував. Я дійшов до приймальні ректора. На табличці, як зараз пам’ятаю, прізвище — Л.М. Кузьменко. Чомусь він захотів мені допомогти. Викликав завідувача приймальної комісії і вони прийняли рішення мене допустити до екзамену. Завідувач приймальної комісії вийшов з ректорського кабінету і сказав: «Ну що, козарлюго, пішли зі мною». Видали екзаменаційного листа, я почав здавати екзамени. Довелося здавати по 2 екзамени в один день, і я наздогнав свою умовну групу і вже письмовий екзамен — твір — писав з нею.
У процесі складання екзамену познайомився з майбутніми товаришами. Більшість із них були молодими хлопцями після служби в армії. Екзамен з іноземної мови складали разом. У середній школі вивчали так іноземну мову, що більшість із нас її фактично не знали. Наприклад, одному моєму товаришу — він здавав німецьку — екзаменатори дали словник з англійської. Він потім розповідав, що шукав, шукав слово в словнику, а його немає. Але все ж таки ми всі склали й іноземну мову, і за результатами екзаменів з 1 вересня 1959 р. нас було зараховано на перший курс фармацевтичного факультету Львівського державного медичного інституту.
Студентські роки — це прекрасна пора молодості. Це безтурботність. Крім навчання, занять — немає проблем, які б не можна було вирішити.
Львів — це західноєвропейське місто. Дійсно, це — старовинне місто: великі будинки, прекрасні доброзичливі люди. У магазинах зверталися до продавців «пані» і отримували доброзичливу відповідь. Та найбільше мене вразило, коли пізніше, вже в гуртожитку, Михайло Перегінець з Тернопільщини звертався до кастелянші — «пані» — це була жінка старшого віку, така вся поважна, чиста, акуратно вдягнена. Та найважливіше, що Михайло так щиро, так поважно вимовляв це слово « пані», що це мене потрясло. Ніби зараз бачу цю ситуацію. Називали «пані» нашу прибиральницю в гуртожитку. І це знову мене вразило. Відбулося якесь нове розуміння навколишнього світу, і це був крок до мого формування інтелігентності.
Принагідно зауважу, що відкриваючи все нові фармфакультети, фармацевтичні відділення у різних приватних коледжах, треба пам’ятати, що ремеслу ще якось можна навчити, але сформувати професіонала-провізора чи фармацевта може тільки комплексний підхід, і в тому числі місто, в якому є театри, музеї, інші заклади, професійні викладачі.
Та повернемося до навчання. Усього було зараховано на перший курс близько 100 осіб. Практично всі були юного віку, молоді, красиві, доброзичливі. З особливою святістю ми ставилися до аудиторій, що знаходились у старовинних навчальних корпусах, яким було понад 200 років. Усвідомлювали, що вчимося в такому закладі, і це велика честь для нас. Найважче було адаптуватися на першому курсі на кафедрі вищої математики і фізики. Дехто з нас, і я особисто, за роки до вступу до Львівського медичного інституту позабували навіть звичайну математику за середню школу. Хоч і нелегко, проте якось за пів року трохи навчилися вищої математики, завдяки нашому викладачу, професору Козаку. Пам’ятаю, як ми сиділи в аудиторії математики, це в адмінкорпусі, а вулицею йде похоронна процесія до Личаківського кладовища — воно було поряд і чомусь музиканти розпочинали грати саме біля нашого корпусу. В аудиторії це надто чутно. Професор Козак призупиняв свою лекцію і мовчав, бо музика йому заважала, а, можливо, і з поваги до процесії. Ми ж були байдужими, бо в молодості є відчуття безсмертя, можливо, інакше кажучи, в молодості відчуваєш, що це не має до нас ніякого відношення. З фізикою було легше, і опанував я її успішно.
Було також відчуття страху перед анатомією. Ми навчалися півроку. Мені здавалося, що я не опаную матеріал. Навіть запам’яталося, що перед та під час екзамену з анатомії я кажу старості групи: «Галино, та я нічого ж не знаю». Проте мусив уже йти до екзаменатора, витяг білет, ніби і знаю, і відповів. А екзаменатор каже (він, очевидно, почув мою скаргу до старости групи): «Ви ж казали, що нічого не знаєте. Та ви все знаєте», — і поставив мені четвірку. Це був професор Демчук, з красивим обличчям, львівський інтелігент і пан. Пам’ятаю його лекції, як він вчив нас декілька разів на день вдихати і видихати повітря на повні груди. Пам’ятаю ці настанови і зараз, але найбільше — іспит з анатомії. Моя донька, Оксана, яка вчилася у Київському медичному інституті, ночами вивчала анатомію, ночами не спала, але навчилася.
Кожного з нас, студентів, зокрема мене, формували наші викладачі, вони не тільки передавали знання, але своїм прикладом повсякденного ставлення до нас, я б сказав доброзичливістю спонукали нас до того, щоб ми навчилися, набули знань, з тих дисциплін, які вони викладали. Таких викладачів було більшість. То були, я б сказав, яскраві, талановиті особистості. Разом зі знаннями вони навчали культурі, а деякі їх зауваження, поради залишили відбиток на все життя.
Ось таким був і викладач латинської мови Казанівський. Акуратно одягнений, акуратно підстрижений, завжди поголений, він умів так вибудувати навчання, що студент швидко засвоював матеріал і навіть не потрібно було в домашніх умовах докладати особливих зусиль, хіба повторити. Спочатку він викладав новий матеріал, далі давав нам час, щоб ми його самостійно опрацювали, далі йшло опитування, контролювання, як ми його засвоїли.
Приклад інтелігентності, талановитості демонстрували нам і інші викладачі, вчені зі світовими іменами. Наприклад, професор Журбін читав нам лекції з ботаніки. Він працював разом з Мічуриним, розповідав про конкретні життєві епізоди. Навіть у дрібницях професор Журбін був прикладом. Під час лекції він випивав воду зі склянки з якоюсь особливою аристократичною витонченістю, що запам’яталося.
Кафедру фармакогнозії очолював відомий у Європі професор Тадеуш Вільчинський. Він усе життя присвятив вивченню ареалу лікарських рослин у Карпатах та навколишніх територіях. Сім’ї не мав, проживав поряд з медінститутом у невеличкому будиночку, що був розташований на створеному ним ботанічному городі — на декількох гектарах площі. На городі культивувалися різні лікарські рослини, навіть рідкісні. Усе це було надзвичайно важливо, бо студенти не на словах, а на практиці могли бачити ту чи іншу лікарську рослину і запам’ятовували її.
Відомий на весь світ і завідувач кафедри фармацевтичної хімії професор Микола Туркевич, він створив препарат сальварсан для лікування сифілісу. Особистість професора є дуже цікавою. На кафедрі фармацевтичної хімії виросла ціла плеяда видатних органіків: професор О. Владимирська, професор Б.С. Зіменковський.
Професор Собчук — добре відомий серед світового наукового товариства — довгий час очолював кафедру біохімії.
Кафедру аналітичної хімії очолював доктор фармацевтичних наук Василь Пилипович Крамаренко. Слід додати, що він упродовж тривалого періоду був деканом фармацевтичного факультету. Більшість студентів називали його батьком, за доброту, за те, що звернувшись до нього за допомогою, завжди її отримували, хоч і заслужено могли отримати «на горіхи».
Про надзвичайну пам’ять Василя Пилиповича свідчить наступне. Коли абітурієнтів зачисляли до студентів, він як декан читав особисті справи кожного. І вже через 2 роки, коли він читав нам лекції з аналітичної хімії, називав нас, студентів, по імені і по-батькові. Ось така пам’ять.
Добрим словом хочу згадати завідувача кафедри загальної хімії, доктора хімічних наук, професора В.П. Гусякова. Я настільки полюбив загальну хімію, що згодом, закінчуючи навчальний заклад, виконував дипломну роботу на цій кафедрі на тему: «Про розчинність деяких хімічних речовин, зокрема кодеїну та його препаратів». До речі, підручник із загальної хімії автора Глінки перед складанням екзамену я прочитав 11 разів, довівши, що кількість переходить у якість. Міг вільно відповісти на будь-яке питання, пов’язане із загальною хімією.
Зараз уже впродовж довгих років ректором Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького є академік Національної академії медичних наук України, доктор фармацевтичних наук, відомий хімік-органік Б.С. Зіменковський. Його колеги говорять, що готуючись до засідань вченої ради університету, він надзвичайно глибоко вивчає тему, яка виноситься на засідання, що всі дивуються, як провізор за фахом так глибоко може знати конкретну медичну проблему. Борис Семенович — по праву гордість фармацевтичної спільноти країни, він є відомим організатором медичної освіти і науки.
Та не тільки професори, а й звичайні викладачі, які вели практичні заняття, мали глибокі знання, були талановитими педагогами, навчали нас конкретному предмету.
У той період (1959–1964 рр.) до кожної студентської групи була прикріплена особа з парткому. У нас був партприкріплений кандидат хімічних наук, доцент кафедри аналітичної хімії Богдан Швидкий. Це була висококультурна, високодуховна особистість. Він періодично зустрічався з нами — з’ясовував, з чим потрібно допомогти, вирішував конкретні проблеми, слідкував за нашим навчанням, був завжди готовий прийти на допомогу. З великою вдячністю та повагою завжди ставився і продовжую ставитися до названих і неназваних викладачів, наших вчителів, які навчали нас не тільки спеціальності, а й життю, допомогли знайти своє місце в суспільстві, бути культурними людьми і свідомими громадянами.
Вклоняюся низенько всім вам, і прошу Бога прийняти душі тих, хто вже відійшов у вічність.
Адаптація до нового студентського життя кожного з нас, у тому числі й моя, відбулася на першому курсі. Уже на другому курсі студент відчуває себе більш впевнено, стає легше вчитися. Я кілька семестрів здавав сесійні екзамени на «відмінно» і отримував підвищену стипендію. Відчував себе багатою людиною. Потоваришував з одногрупником Іваном Федіним, ми проживали в гуртожитку по вул. Радіщева, в одній тримісній кімнаті, разом ходили на заняття, в бібліотеку. Іван був з гарним кучерявим чубом, доброї вдачі, з селища Скала Подільська, що на Тернопільщині. Після інституту він працював завідувачем сільської аптеки. Згодом перейшов працювати на кафедру фізичної хімії у Львівський медичний інститут. Усі його брати і сестри вступили до медичного інституту і закріпилися у Львові. Він одружився зі своєю студенткою, прекрасною дівчиною, львів’янкою. У них народився син. На жаль, Іван захворів на хворобу Паркінсона, втратив здоров’я і завчасно відійшов у вічність. Наші колеги причиною його хвороби вважають його роботу з різними гірчичними та іншими оліями, які він вивчав і проводив з ними наукові дослідження.
Весь час навчання моїм наставником і добрим генієм був В’ячеслав Головкін.
В’ячеслав був на два курси старшим за мене, відмінником навчання, високопорядною людиною. Завдяки йому я зрозумів, що тільки постійна праця над книгою дасть знання. За його прикладом я після занять, пообідавши в студентській їдальні, йшов займатися в інститутську бібліотеку, що знаходилася в центрі Львова на вул. Горького. У бібліотеці мене вражала якась особлива атмосфера тиші, навіть урочистості, скрізь столи з настільними лампами, а навколо столів студенти припали до книжок. Додавала урочистості й симпатична, хоч і дуже сувора, дама в білому халаті, яка за замовленнями студентів видавала книги. Вона подавала для нас, відвідувачів бібліотеки, приклад: тихо розмовляла, і всі студенти, якщо і говорили, то дуже тихо.
І це все було безкоштовно. Іди і вчись. Згодом, коли вже В’ячеслав Головкін закінчив навчальний заклад, ми з моїм товаришем Іваном Федіним відвідували бібліотеку Академії наук, що на вул. Стефаника. Тут був спеціальний зал для роботи з книгою, ще зручніше оснащений. Цю бібліотеку мали право відвідувати студенти з усіх вищих навчальних закладів Львова. З моїм товаришем Іваном ми щоденно відвідували цю бібліотеку, працювали допізна, а далі дорогою до гуртожитку йшли на вул. Академічну, де була чудова варенична з великим асортиментом і доступними цінами.
Згадуючи опіку В’ячеслава Олександровича Головкіна, хочу розповісти про його велику роль у залученні мене до культурних заходів. Кожної суботи ми з В’ячеславом йшли на вистави: у Театр юного глядача, де тоді грав Богдан Ступка, або відвідували Оперний театр. Ми передивилися майже весь репертуар цих театрів, я дійсно полюбив це мистецтво, почав на ньому розумітися.
Львів був відомим містом у колишньому Союзі. Сюди на гастролі приїжджали театри з Москви та інших міст. Мені особливо запам’ятався один з передостанніх періодів мого навчання у Львові. Це було влітку, я проходив виробничу практику на фармацевтичній фабриці Львівського аптекоуправління. У цей літній час з Москви на гастролі приїхав першокласний драматичний театр імені О. Пушкіна. Я за 50 коп. брав білет і подивився всі вистави театру, таким чином залучившись до класики.
Навчання у вищому навчальному закладі протягом 5 років сприяло повній адаптації і входженню в культуру та побут місцевого населення. Нам, студентам з усіх куточків України, не могла не подобатися доброзичливість простих людей одне до одного. Мені ще й пощастило близько познайомитися з корінними львів’янами. Справа в тому, що у 20–30-ті роки минулого століття українців переселяли з їх споконвічних земель Холмщини і Підляшшя. Ці землі в той період уже були під Польщею. Цим переселенцям надавали землю в Україні, і вони господарювали.
Недалеко від нашого села заснували село під назвою Стара Любомирка, поселився там із сім’єю Місяк, за професією він був ковалем. Мій дідусь, Улян Гнатович, дуже допоміг цій сім’ї обжитися, адаптуватися, вони протягом багатьох років дружили.
Місяк, уже забув його ім’я, був людиною надзвичайно комунікабельною, дружелюбною. Я, звичайно, також був знайомий із цим чоловіком. На все життя він був для мене прикладом, як потрібно долати труднощі, не здаватися обставинам, бути задоволеним усім, що дарує доля, бути позитивним і дружелюбним до людей. Місяк мав великий авторитет серед своїх і моїх односельців. Його рідна сестра проживала у Львові і ще й недалеко від гуртожитку, де я мешкав. Приїхавши у Львів у гості до своєї сестри, Місяк познайомив мене з нею.
З сестрою Місяка та її сім’єю, особливо з сином Романом, майже моїм ровесником, я спілкувався весь період навчання у Львові та і після цього.
З моєю дружиною Ольгою, коли після одруження ми приїхали до Львова, одну ніч ночували у цих доброзичливих людей. Хоч і не без «історії». Справа в тому, що у старих львівських будинках, так як, до речі, і київських, як я пізніше дізнався, жили блощиці (рос. — клопи). З якоїсь причини блощиці люблять кусати людей першої групи крові. Ну, просто заїдали мене, а в Ольги — моєї дружини — інша група крові, і її блощиці зовсім не тривожили. І хоч до нас поставилися в цій сім’ї дуже добре, проте наступного дня ми подякували за гостинність і поїхали. Ольга повернулася до батьків у Луцьк, а я залишився у Львові виконувати якесь завдання по роботі. Подумав, що Ольга покинула мене і втекла, але, Слава Богу, обійшлося. Мабуть, тому що мене, а не її покусали блощиці. Ось такі пригоди і життєві історії трапляються.
Згадуючи період мого навчання у Львові, варто сказати добрі слова про моїх товаришів, однокурсників, яскравої красоти дівоцтво.
Перш за все, відбулося певне групування студентів. Наприклад, ми збиралися в гуртожитку в кімнаті, де проживали Тарас Бензар, Дмитро Коваль і Іван Трохименко. Однією з причин цього була доброзичлива атмосфера і ставлення цих людей до всіх нас. Усіх, хто заходив до їхньої кімнати, вони завжди пригощали чаєм та ще чим-небудь смачним. Їжу кожного тижня з дому із Заліщаків привозив Тарас Бензар, бо там працювала його дружина, а сестра дружини була завідувачем аптеки.
Тарас був харизматичною особистістю, перш за все йому було вже близько 40 років, за його спиною було бурхливе життя в органах влади, він від природи був надзвичайно активним. Після закінчення навчання Тарас Павлович організував міжлікарняну аптеку в м. Заліщики, виконав наукову роботу і захистив кандидатську дисертацію. Згодом його сім’я купила будинок у Тернополі (по вул. Бічній, 13) і переїхала туди жити. Я особисто, можливо, разів зо два заїжджав на хвилину, щоб зустрітися з цією неординарною людиною.
Партгрупоргом на курсі був наш однокурсник Анатолій Леонтійович Бойко. Спокійний, виважений, успішний у навчанні, він мав авторитет. У нього цікаве професійне життя. Був у відрядженні як фахівець в Афганістані у той час, коли там відбувалися революційні події. Це було небезпечно, але, Слава Богу, повернувся додому здоровий і неушкоджений. Згодом він очолював аптечне управління Київського міськвиконкому. Усе ж таки стрес, який він отримав в Афганістані, негативно позначився на його здоров’ї. Я вважаю, що доля йому послала ангела-охоронця — дружину Людмилу, яка доглядає за здоров’ям Анатолія на найвищому рівні. Сама водить автомашину. У квартирі, де вони проживають, чистота, як в аптечній асистентській кімнаті чи навіть в операційній. Хвала і вдячність їй. Красива, енергійна, доброзичлива. Коли я дізнався, що вона з Врадіївки, що на Миколаївщині, і з огляду на ті події, що відбулися раніше в цьому містечку, став думати, що врадіївці — особливі люди, вони не потерплять несправедливості поліції.
Старостою на перших курсах був Кулешов, а потім Володимир Старущенко. Останній — прекрасна порядна людина, очолив центральну районну аптеку в селищі Підгайці, став знаменитим мисливцем на всю округу. На жаль, завчасно пішов у вічність.
Та повернемося до нашого курсу і однокурсників.
Виділялася група хлопців — наших однокурсників: Микола Кудря, Анатолій Ходаківський, Саша Пастушенко, Геннадій Горяїнов. Об’єднував їх спорт, вони регулярно займалися плаванням і ще, здається, грою в карти, «записували пулю». Про таких, як Микола Кудря, кажуть: пишний красень. Він ще не закінчив навчальний заклад, а його вже запросили на посаду завідувача аптечним складом у Львові. Тоді аптечний склад був стратегічним закладом в аптечній системі. Одружився з прекрасною дівчиною — землячкою Жанною з Пирятина, та щось сімейне життя в них не склалося, хоч зберегли добрі людські стосунки, у них народився син. Проте Коля був настільки привабливий, що перші красуні не тільки факультету, а й інституту все робили, щоб налагодити з ним стосунки. Кажуть, що всі ці красуні не давали йому жити. Він у достатньо ранньому віці пішов із життя. Його друзі Пастушенко, Ходаківський — поховали його в Пирятині.
Анатолій Ходаківський — це талановитий художник-лівша, син письменника Василя Лозового, його було направлено на роботу в Чернівецьке аптекоуправління, де він працював певний час фармацевтичним інспектором та одружився з красунею, що приїхала на роботу з Житомирського фармацевтичного коледжу. Вони створили прекрасну сім’ю, переїхали до Львова, у них народилася донька, вивчилася, а їхній зять, здається, є деканом стоматологічного факультету, справи сімейні були успішними. На жаль, Анатолій вже пішов у вічність.
Саша Пастушенко — привабливий, культурний. Одружився з найпривабливішою дівчиною курсу — Лілією Коваленко. Після інституту пішов на військову службу за спеціальністю, згодом працював на військовій кафедрі нашого навчального закладу і вів відповідний курс навчання для студентів-провізорів — майбутніх офіцерів.
Серед яскравих особистостей курсу була Хана Бікель — невисокого зросту, красива і, думаю, насправді аристократичного роду, вчилася на «відмінно».
Справедливо було б назвати кожного мого однокурсника: і хлопців, і дівчат з цілим букетом прекрасних якостей. Ми, хлопці, цілком не розуміли, що наші дівчата з курсу найкрасивіші, з найкращими характерами, доброчесними якостями.
Я пам’ятаю слова колишнього начальника Кіровоградського аптекоуправління Олександра Стадника, донька якого вчилася на педіатричному факультеті Запорізького медичного інституту. І ось уже на четвертому курсі батько, тобто Олександр Микитович, запитує свою доньку: «А як особисті справи?, маючи на увазі, чи примітила вона хлопця. А вона відповідає: «Та немає, не можу віднайти». Тоді він зауважив: «А як закінчиш навчальний заклад, підеш працювати в лікарню, де колектив — 10–15 осіб, і більшість із них одружені, легше буде знайти собі пару?». Думаю, що такі зауваження можна віднести і до чоловічого складу нашого курсу, до тих, які після закінчення вищого навчального закладу довгий час не могли знайти дружину.
Згадую, що упродовж всіх років навчання мене обирали комсоргом курсу, одночасно протягом кількох років — членом комітету комсомолу. Знаю, що дехто з моїх однокурсників саме зараз насміхається з мене за те, що я був комсоргом курсу. Я ж у цьому нічого поганого не вбачаю. У той період такі були порядки. Мене ж обирали добровільно. Усе-таки ми щось робили, на зборах говорили про дисципліну, відвідування лекцій, про якісне навчання і т.ін.
У комітеті комсомолу я спілкувався зі студентами з інших факультетів. Довгий час секретарем комітету комсомолу був Слава Шостаківський— симпатичний, підтягнутий, завжди мав акуратний вигляд. Він приділяв увагу кожному члену комітету, був уважним, комунікабельним, усміхненим. Він часто бував у складі союзних молодіжних делегацій, що їздили за кордон. Після повернення завжди нам об’єктивно розповідав, як живе молодь за кордоном і чим вона живе. Згодом, після закінчення нашого факультету, Славу Шостаківського запросили на роботу до Москви, в якийсь молодіжний комітет при Центральному комітеті Всесоюзної Ленінської Комуністичної Спілки Молоді. Пізніше хтось мені розповідав, що Слава був одним з активних учасників реформування комуністичної партії, за характером він був демократом, любив свою країну і своїх людей.
Окремо хочу згадати про ходу, що відбувалася у Львові щорічно 23 лютого — в день Радянської армії, в якій брали участь і студенти нашого інституту. Кожен учасник ходи повинен був мати факел, і ця хода розпочиналася з центра міста і далі — тодішньою вулицею Леніна. Усі учасники йшли до меморіалу радянським воїнам, що звільняли Львів. Хода відбувалася після занять, у вечірній час. Це було надзвичайне, навіть трохи грізне видовище. Я не збираюся давати цьому оцінку, просто згадую, що це відбувалося.
Тут, думаю, доцільно згадати і про Личаківське кладовище, що розташоване неподалік від нашого інституту. Там, на центральній алеї, похований Іван Франко — стоїть йому оригінальний пам’ятник — каменяр, що розбиває скалу. Саме такий є у І. Франка вірш «Каменяр». На кладовищі поховано багато інших видатних і заслужених людей, зокрема польські орлята. Кладовище доглянуте і це є також виховним елементом європейського міста для всіх туристів і громадян.
І ось настав час покинути Львів з його старовинними храмами і музеями, з вулицями, якими ми ходили до інституту протягом 5 років і до яких ми звикли, які ми полюбили. Кожен з нас, однокурсників, отримав державне направлення на роботу за спеціальністю провізора.
Я отримав направлення на роботу в Київське обласне аптекоуправління. В ті 60-ті роки минулого століття всі аптеки в столиці і Київській обл. підпорядковувалися аптечному управлінню Київського облздороввідділу. У кожного з нас була цікава професійна і життєва дорога, надії і сподівання.
Очолювала Київське обласне аптекоуправління Ольга Іванівна Шевчук. А про всі події, що відбувалися потім, буде розказано далі.