Заїкання

Содержание

Що таке заїкання?

Заїкання (заїкуватість) — це порушення побіжності мовлення, що характеризується порушеннями в потоці та ритмі мовлення внаслідок частих повторень складів, слів або звуків і пауз, запинок. При цьому функція голосового апарата збережена. Порушення при заїкуватості можуть відмічатися постійно або виникати періодично.

Побіжне мовлення — це нормальний, складний і багатогранний процес, що включає точний вибір слів поряд з координованими та гармонійними мовленнєвими діями дихальних, гортанних та артикуляційних м’язів, спрямованих на артикулювання та інтонування мовлення.

Заїкуватість характеризується порушеннями підтримки плавного мовленнєвого потоку, незважаючи на те, що пацієнти при цьому точно знають, що вони хочуть передати. Поведінкові прояви заїкуватості можуть включати швидке моргання очей та тремор губ. Заїкуватість значно ускладнює спілкування та впливає на якість життя людини та міжособистісні відносини.

Побіжність мовлення є важливим напрямом розвитку, необхідним для типового когнітивного розвитку людей. У дошкільному віці діти, які тільки вчаться говорити, часто відчувають труднощі і стикаються з труднощами в освоєнні складних нервово-м’язових процесів, необхідних для мовлення. Зазвичай ці порушення є варіаціями розвитку дитини та їх вираженість зменшується у міру розвитку її мовлення. Дуже важливо відрізняти їх від заїкуватості у дитини.

За оцінками експертів, заїкання фіксується у близько 80 млн людей у всьому світі.

Заїкуватість розвитку: цей стан також називають розладом швидкості мовлення в дитинстві, і це найпоширеніша форма заїкуватості. Заїкуватість розвитку відмічається переважно у дітей віком 2–6 років. За оцінками експертів, цей тип заїкуватості розвивається у 5–10% усіх дошкільнят. Багато випадків заїкуватості розвитку з часом проходять, але у близько 1% цих дітей фіксується постійна заїкуватість уже в дорослому віці.

Нейрогенна заїкуватість переважно відмічається у дорослих, частіше у чоловіків.

Психогенна заїкуватість — один з найпоширеніших функціональних мовленнєвих розладів. Нерідко поєднується з функціональними руховими розладами.

Лікарська заїкуватість фіксується дуже рідко.

Що може бути причиною заїкуватості?

Причини розвитку заїкуватості відрізняються залежно від типу розладу.

Типи заїкуватості

• Заїкуватість, пов’язана з розвитком

Ця форма мовленнєвого порушення є найпоширенішим типом і найчастіше розвивається у дітей у критичний період розвитку мовленнєвих здібностей. Імовірно, заїкуватість, пов’язана з розвитком, виникає в період невідповідності мовленнєвих навичок дитини її вербальним потребам. При синдромах Прадера — Віллі, Дауна і ламкої Х-хромосоми також може фіксуватися заїкуватість, при якій мовленнєвий патерн фонологічно схожий на такий при заїкуватості, пов’язаній з розвитком.

• Надбане заїкання

Надбана заїкуватість може розвиватися внаслідок різних нейрогенних, психогенних причин та впливу лікарських засобів.

Низка експертів виділяє психогенне та органічне походження заїкуватості.

Нейрогенна заїкуватість. Цей тип розвивається внаслідок ушкодження певних ділянок головного мозку. Так, заїкуватість може розвинутися після інсульту, черепно-мозкової травми, гіпоксично-ішемічної енцефалопатії, різних форм деменції, хвороби Паркінсона, наслідків діалізу, кортикобазальної гангліонарної дегенерації, розсіяного склерозу та епілепсії.

Відповідно до різних механізмів ушкодження можливі ушкодження різних зон головного мозку, включно з півкулями, підкірковими шляхами білої речовини, головним мозком, базальними гангліями, таламусом і стовбуром головного мозку. Ліва півкуля головного мозку уражається частіше, ніж права.

Психогенна заїкуватість класифікується як функціональна, при цьому психологічні симптоми виявляються, як фізичні. При цьому зміни в мовленнєвих моделях пов’язані з емоційним конфліктом, що лежить в основі, і не мають виявленої органічної етіології. Крім того, психогенна заїкуватість зазвичай пов’язана з наявністю у пацієнта також інших психічних розладів.

Лікарське заїкання розвивається внаслідок прийому певних препаратів. Порушення в організмі людини, які можуть призводити до заїкуватості, включають підвищений рівень дофаміну, зниження рівня гамма-аміномасляної кислоти (ГАМК), антихолінергічний вплив та зміну рівня серотоніну. Ризик розвитку заїкуватості підвищений при застосуванні амфетаміну, дексамфетаміну та метилфенідату, антидепресантів, таких як дулоксетин, флуоксетин, досулепін та бупропіон, протисудомних ліків, таких як прегабалін, топірамат, бриварацетам та габапентин, а також монтелукасту та азенапіну і гуанфацину.

Також причиною заїкуватості можуть бути генетичні фактори.

Що порушується під час заїкуватості?

Патогенез заїкуватості складний і на сьогодні не до кінця вивчений. За оцінками експертів, заїкуватість розвивається через складну взаємодію мовленнєвих, моторних та емоційних факторів. Патологія є результатом розвитку порушень в зонах головного мозку, що відповідають за планування, координацію, та використання мовлення з індивідуальними варіаціями у спостережуваних конкретних відхиленнях. Механізм розвитку заїкуватості відрізняється залежно від виду розладу.

Функціональні нейроанатомічні зміни, що фіксуються при заїканні, включають:

• аномальну інтеграцію сенсорних та моторних функцій під час виробництва мовлення, яка може бути викликана структурними та функціональними змінами. Структурна характеризується ушкодженням білої речовини в ділянках слухового дорсального тракту, особливо лівого дугоподібного або верхнього поздовжнього пучка. Цей тракт відповідає за з’єднання слухових та мовленнєвих рухових ділянок, таких як вентральна премоторна кора, задня верхня скронева звивина (зона Верніке), вентральна моторна кора та нижня лобова звивина (зона Брока).
• Аномальна координація часу відтворення та розташування звуків мовлення: тонко збалансована синхронізація, необхідна для швидкого мовлення, може бути порушена через відсутність координації між коровими та підкірковими зонами.
• Також можуть відігравати роль у розвитку заїкуватості підвищення рівня церебрального дофаміну, зміни в балансі ацетилхоліну або дофаміну, виснаження ГАМК та зміни в рівнях серотоніну.

Як діагностувати заїкуватість?

Для діагностики заїкуватості та виявлення її етіології необхідний ретельний збір анамнезу та спеціалізована клінічна оцінка.

Клінічно заїкуватість проявляється як розлад плавності, побіжності, темпо-ритмічної організації мовлення. Заїкуватість може виявлятися як повторення чи пролонгація звуків, складів чи слів, наявність частих затримок і пауз у мовленні.

Клінічні діагностичні критерії

• заїкуватість виявляється періодично чи постійно і призводить до помітного порушення мовлення.
• Тривалість розладу становить >3 міс.

Заїкуватість розвитку: характерні симптоми

• запинки, паузи, повтори та інші порушення часто фіксуються на початку висловлювань.
• Зниження швидкості при повторному читанні того самого матеріалу («ефект адаптації»).
• Зменшення вираженості або усунення заїкуватості при співі або говорінні в унісон з іншими («хоровий ефект»).
• Підвищена ймовірність заїкуватості при вищій складності та довжині речень.
• Розвиток вторинних порушень поведінки (гримаси, посмикування щелепи та рухи головою), пов’язаних із заїканням.
• Несприятливі емоційні реакції через заїкання.

У дітей із заїканням розвитку можуть фіксуватися супутні порушення сну, підвищена збудливість, запальність, астенізація. Водночас характерний своєчасний мовленнєвий, інтелектуальний та моторний розвиток.

Надбана заїкуватість зазвичай проявляється раптовим початком через травму або іншу гостру неврологічну подію (нейрогенне заїкання), або вона може розвинутися як прояв одного або кількох психологічних процесів (психогенне заїкання). Надбана заїкуватість може виникнути в будь-якому віці.

При неврологічній етіології заїкуватості характерні супутні симптоми, наприклад, тремор, головний біль, порушення координації або геміпарез.

Нейрогенна заїкуватість: симптоми

• Повторення звуків та складів.
• Паузи та повтори можуть з’являтися у будь-якому місці промови.
• Відсутність ефекту адаптації.
• Постійність заїкуватості під час різних мовленнєвих завдань (розмови, читання і повторення).
• Ознаки інших мовленнєвих розладів, наприклад, дизартрії, разом із заїканням.
• Можуть відзначатися моргання та гримасування.
• Може фіксуватися роздратування, але наявність заїкуватості не викликає занепокоєння у пацієнта.

Психогенна заїкуватість: характерні особливості

• Раптовий початок.
• Постійність заїкуватості при виконанні різних завдань, таких як розмова, читання та повторення.
• Порушення, що розвиваються в будь-якому місці промови.
• Незвичайні характеристики, нестача модуляції голосу.
• Відсутність клінічних ознак, що вказують на неврологічну патологію.
• Відсутність інших мовленнєвих розладів, таких як дизартрія.
• Зменшення вираженості заїкуватості після висловлювання емоційних почуттів.
• Збереження заїкуватості у ситуаціях чи вправах, що сприяють зменшенню вираженості заїкуватості при інших його типах.
• Жестикулювання та ознаки занепокоєння, що не залежать від мовлення.
• Підвищена динамічність симптомів.
• Наявність дислалії, тахілалії.
• Поєднання неврозоподібних та церебрастенічних розладів.

Діагностичні тести для оцінки заїкуватості

Інструмент оцінки ступеня тяжкості заїкуватості (Stuttering Severity Instrument).

Контрольний перелік мовленнєвих ситуацій (Speech Situation Checklist).

Також важливо оцінити, як реагує на заїкуватість сама людина та її оточення. Особи, які заїкаються, можуть змінювати свою поведінку або дії з урахуванням заїкуватості та реакцій інших, що сприймаються, а це може негативно вплинути на міжособистісну взаємодію та впевненість у собі, обмежувати їх професійні та кар’єрні можливості та знижувати якість життя.

Показано комплексне неврологічне обстеження для виключення нейрогенної заїкуватості.

Оцінка моторного мовлення важлива для виявлення супутніх розладів моторного мовлення. Також проводиться оцінка когнітивних здібностей.

Також показано психіатричну оцінку та консультування.

Додаткові обстеження:

• комп’ютерна томографія головного мозку;
• магнітно-резонансна томографія головного мозку;
• електроенцефалографія.

Лікування заїкуватості

Лікування заїкуватості має бути комплексним, індивідуалізованим. Терапія переважно амбулаторна, тривала.

У випадках підозри на заїкуватість, пов’язану з розвитком, показано консультацію логопеда.

Як правило, мовленнєва та поведінкова терапія починаються у дітей на ранніх стадіях з урахуванням пластичності нервової системи. Раннє втручання сприяє відновленню нормальної швидкості мовлення, запобіганню розвитку порушень соціальних навичок та негативного сприйняття спілкування, що часто відмічається в осіб із тривалим заїканням. При цьому важливою є спадкоємність логопедичної корекції та занять з дитиною в домашніх умовах, для чого заняття зазвичай проводяться з батьками. Батьків навчають спеціальним вправам від заїкуватості для виконання з дитиною, дають рекомендації щодо подолання заїкуватості в домашніх умовах. Також у комплексній терапії при заїкуватості у дітей може бути рекомендована дихальна гімнастика.

Для пацієнтів, які продовжують заїкатися постійно, терапевтичні цілі включають розробку відповідних компенсаторних методів, заохочення прийняття заїкуватості як природної частини особистості людини та відновлення почуття контролю за мовленням.

Психотерапія заїкуватості: показані різні види мовленнєвої та поведінкової терапії. Лікарські засоби для терапії заїкуватості розвитку у дітей неефективні.

При нейрогенній заїкуватості показані логопедичні заняття, когнітивні та поведінкові методики терапії. При цьому можна застосовувати препарати: галоперидол, хлорпромазин, трифлуоперазин, тіоридазин, карбамазепін, вальпроат натрію, леветирацетам, рисперидон та оланзапін. Логопедична терапія є наріжним каменем лікування.

При функціональній заїкуватості також показані логопедичні заняття.

Лікування заїкуватості, викликаної лікарськими засобами, включає припинення прийому препарату, що спровокував розлад, або зміна його дози або частоти прийому.

Профілактика заїкуватості включає лікування основної неврологічної патології, корекцію психомоторного розвитку у дітей із заїканням та профілактику поведінкових, емоційних порушень та депресивних розладів у осіб із тривалим або постійним заїканням.

Диференційна діагностика

• синдром Туретта;
• тахілалія;
• дизартрія;
• апраксія мовлення;
• аномія;
• афазія.