Синдром тазового застою

Содержание

Синдром тазового застою (синдром тазового венозного повнокров’я, або тазова венозна недостатність) — це стан, який характеризується порушенням відтоку венозної крові від органів малого таза, що призводить до венозного застою в цій ділянці. Патологія може викликати різні симптоми, пов’язані з підвищеним тиском у венах, а також зі зменшенням кровонаповнення органів малого таза.

Цей синдром є поширеною причиною хронічного тазового болю у жінок репродуктивного віку.

Синдром тазового застою в основному діагностують у жінок у період пременопаузи та після великої кількості пологів.

Причини синдрому тазового застою

Синдром тазового застою — це стан, при якому порушується кровообіг у венах малого таза, найчастіше внаслідок:

• функціональної недостатності яєчникових або клубових вен;
• варикозного розширення вен таза;
• поєднання кількох венозних порушень.

У 10% жінок діагностують ізольоване варикозне розширення вен яєчників, і у 60% з них розвивається синдром тазового застою. Загальна поширеність становить 6–27% серед пацієнток. У 30% усіх випадків хронічний тазовий біль повʼязаний саме з цим синдромом.

Згідно з результатами дослідження, у 75,5% хворих із варикозним розширенням вен таза також виявляють тазовий венозний застій.

Як формується венозний застій у малому тазі?

При синдромі тазового застою відбувається аномальне розширення та порушення відтоку крові через пов’язані між собою венозні сплетення:

• яєчникові вени (здійснюють відтік крові від яєчникового сплетення);
• внутрішні клубові вени (приймають кров від гемороїдального, матково-яєчникового, крижового та міхурового венозних сплетень);
• параметральні та внутрішні статеві вени (беруть участь у відтоку через широку зв’язку матки).

У більшості випадків венозний застій розвивається в яєчникових венах. Також можуть бути залучені внутрішні здухвинні і нижня порожня вени.

Точна причина розвитку синдрому тазового застою невідома, але його можуть зумовлювати:

• гормональні зміни (наприклад вплив естрогенів);
• недостатність венозних клапанів;
• стискання вен або їх тромбоз;
• супутні захворювання (наприклад ураження периферичних артерій) (Kuo C.H. et al., 2025);
• генетичний фактор: на формування та роботу венозних клапанів впливає ген FOXC2. Крім того, мутації в TIE2, NOTCH3, тромбомодуліні та рецепторі трансформувального фактора росту 2-го типу-β можуть відігравати роль у розвитку синдрому тазового застою (Alsannan B. et al., 2024).

Первинна венозна недостатність розвивається внаслідок:

• відсутності чи слабкості венозних клапанів;
• вродженій відсутності венозних клапанів (у 6% жінок діагностують варикозне розширення вен з правого боку та у 13–15% — з лівого);
• недостатність венозних клапанів (у 35–46% пацієнток на правій стороні та у 41–43% — на лівій).

У жінок після багатьох пологів синдром тазового застою діагностують частіше, тому що при вагітності об’єм крові в тазових венах збільшується на 50%, що може призвести до рефлюксу крові та пошкодження клапанів. Ці зміни можуть зберігатися навіть через 6 міс після пологів.

Вторинна венозна недостатність характерна при здавленні тазових вен ззовні, що призводить до порушення венозного відтоку.

• синдром Лускунчика — здавлення лівої ниркової вени між верхньою брижовою артерією і аортою;
• синдром Мей — Тернера — здавлення лівої загальної клубової вени правою внутрішньою клубовою артерією;
• регіональне перевантаження вен, викликане тромбозом лівої ниркової вени (при нирково-клітинному раку); пухлинними тромбами в нижній порожнистій вені; цирозом печінки; вродженими аномаліями венозних судин.

Гормональний фактор синдрому тазового застою:

• естроген розширює вени та збільшує вираженість венозного застою;
• у жінок під час постменопаузи вираженість симптомів зменшується, що підтверджує роль гормонів у розвитку захворювання.

Симптоми синдрому тазового застою

У пацієнтів із синдромом тазового застою характерні:

• хронічний тазовий біль (тривалістю >6 міс, постійний чи періодичний);
• збільшення вираженості болю після тривалого стояння або сидіння, фізичного навантаження (підйому тяжкості), зміни положення тіла;
• дискомфорт чи тяжкість у зоні таза;
• підвищення ступеня тяжкості болісних відчуттів перед менструацією;
• можливий біль при статевому акті.

Симптоми стають більш вираженими до кінця доби, їхня вираженість збільшується з кожною наступною вагітністю (Kuo C.H. et al., 2025).

Діагностика синдрому тазового застою

Розширені яєчникові вени та венозна недостатність можуть бути діагностовані у жінок без наявності симптомів, тому їх виявлення не завжди вказує на синдром тазового застою.

Фізикальне обстеження ефективно у встановленні болісності матки, чутливості яєчників, болісності шийки матки при пальпації (бімануальному обстеженні).

Інструментальні методи діагностики:

• ультразвукове дослідження (УЗД) органів малого таза з доплерографією (характерні розширені, звивисті тазові вени (>6 мм), уповільнений кровотік (<3 см/с), ретроградний венозний кровотік у яєчникових венах; неспроможність клапанів (оцінюється при маневрі Вальсальви) синдрому), полікістозні зміни яєчників (можуть спричиняти синдром));
• комп’ютерна томографія (КТ) черевної порожнини та таза — не рекомендується для жінок у період пременопаузи (через опромінення). Діагностичні критерії тазових варикозних вен: не менше 4 іпсилатеральних звивистих параматарних вен різного калібру, хоча б 1 діаметром >4 мм або діаметр яєчникової вени >8 мм (Kashef E. et al., 2023);
• магнітно-резонансна томографія (МРТ) черевної порожнини та таза з ангіографією;
• катетерна венографія яєчникових та клубових вен;
• діагностична лапароскопія — при незрозумілому генезі хронічного тазового болю. Частота діагностування патологічних змін при лапароскопії — 35–83% (Kuo C.H. et al., 2025).

Існують різні системи оцінки тазового венозного рефлюксу та синдрому тазового застою.

Згідно з результатами дослідження, запропоновано систему градації венозного рефлюксу яєчникових вен для діагностики синдрому тазового застою, заснованої на дослідженні судинної мережі, видимої на МР-ангіографії з тимчасовим розрішенням. У цій системі виділяють 2 рівня рефлюкса:

• рефлюкс І ступеня — ізольований рефлюкс лівих яєчникових та параматкових вен;
• рефлюкс II ступеня — більш тяжка форма з рефлюксом у лівих та правих яєчникових та внутрішніх клубових венах. Також можливі варикозні розширені вени вульви та стегна (Yang D.M. et al., 2012).

Крім того, синдром тазового застою може бути класифікований залежно від характеру та тривалості венозного рефлюксу. Більш високі ступені пов’язані з більш вираженими симптомами. Згідно з результатами дослідження, пацієнти з варикозним розширенням вен малого таза можуть бути розподілені на 3 типи:

• тип I — тривалість рефлюксу становить 1–2 сек;
• тип II — рефлюкс триває 3–5 сек;
• тип III — тривалість рефлюксу — >5 сек або діагностований спонтанний рефлюкс без проведення тесту навантаження (Gavrilov S. et al., 2021).

Синдром тазового застою та безпліддя

Синдром тазового застою може бути причиною безпліддя, хоча не завжди є його безпосередньою причиною.

Розрізняють такі механізми впливу синдрому тазового застою на безпліддя:

• порушення кровообігу в органах малого таза — венозний застій може призвести до зменшення кровопостачання матки та яєчників, викликаючи запалення та порушення їх функції, що призводить до порушення овуляції та запліднення;
• вплив на яєчники — при хронічному венозному застої може порушуватися функціональна активність яєчників (ановуляція, менструальні порушення), що, зі свого боку, ускладнює зачаття;
• загострення запальних процесів — застій крові в малому тазі зумовлює розвиток запалень у матці та яєчниках, що знижує шанси на успішне зачаття та імплантацію ембріона;
• зниження якості яйцеклітин і сперматозоїдів — запалення та застій можуть знижувати якість статевих клітин та ускладнювати запліднення;
• зниження імплантаційної здатності — порушення кровообігу та запалення в матці можуть порушувати нормальну імплантацію ембріона.

Лікування синдрому тазового застою

Консервативна терапія (перша лінія):

• фізіотерапія тазового дна — нормалізує кровообіг та зменшує вираженість дискомфорту;
• когнітивно-поведінкова терапія — при хронічному болю;
• гормональна терапія: агоністи гонадотропін-рилізинг-гормону (ГнРГ) — гозерелін (приймати протягом не більше 1 року);
• прогестини: медроксипрогестерон, етоногестрел;
• комбіновані оральні контрацептиви (КОК) — пригнічують венозне повнокров’я;
• даназол — пригнічує вироблення естрогенів, зменшуючи венозний застій;
• флеботоніки — зміцнюють венозну стінку шляхом підвищення її тонусу, зменшують вираженість симптомів;
• нестероїдні протизапальні препарати (НПЗП) — зменшують вираженість больового синдрому.

Згідно з результатами дослідження, комбінація медроксипрогестерону та психотерапії має кращий ефект; гозерелін як препарат більш ефективний, ніж медроксипрогестерон. До 70% жінок відзначають покращення стану при комплексному підході.

Інвазивні методи лікування:

• ендоваскулярне — емболізація (закупорка патологічно змінених вен спеціальними спіралями, клеєм або склерозантами) або склеротерапія (за допомогою 5% морруату натрію, тетрадецилсульфату натрію, н-бутил-2-ціаноакрилату (клей), сополімеру етиленвінілового спирту та лауромакроголу 400) (Kashef E. et al., 2023). Клінічне поліпшення стану діагностують у 82,1–100% пацієнтів. Рецидиви рідкісні, існує мінімальний ризик ускладнень;
• хірургічне — перев’язка яєчникових вен (лапароскопічно або відкритим доступом); гістеректомія з видаленням яєчників — лише для пацієнток, які не планують вагітність. Оптимальним методом вважається емболізація яєчникових вен, оскільки вона безпечна і забезпечує тривале зменшення вираженості симптомів (Kuo C.H. et al., 2025).

Ускладнення синдрому тазового застою

Ускладнення після хірургічних методів лікування синдрому тазового застою:

• рецидивний тазовий біль можливий у 20% жінок;
• залишковий біль зберігається у 33% пацієнток після операції;
• косметичні дефекти та тривала госпіталізація є причиною того, що хірургічні процедури мають меншу перевагу;
• перев’язка яєчникових вен та оваріектомія можуть призвести до гормональної недостатності з наступною гормонозамісною терапією (Kuo C.H. et al., 2025).

Профілактика синдрому тазового застою

Профілактика синдрому тазового застою включає кілька підходів, спрямованих на поліпшення венозного кровообігу в ділянці малого таза, зниження факторів ризику та зменшення вираженості симптомів.

Основні методи профілактики:

• фізична активність — регулярні фізичні навантаження, такі як ходьба, плавання, йога або спеціалізовані вправи для зміцнення м’язів тазового дна здатні нормалізувати кровообіг в зоні малого таза, запобігти застою крові та підвищити венозний тонус;
• уникнення тривалого сидіння і стояння — якщо спосіб життя передбачає тривале сидіння або стояння, важливо регулярно змінювати положення тіла, робити перерви для невеликих прогулянок чи вправ;
• використання компресійної білизни (компресійні панчохи або бинти) — для підтримки венозного тонусу та запобігання надмірному розширенню вен у ділянці таза, особливо за наявності схильності до венозних захворювань;
• контроль маси тіла — підтримка маси тіла в нормі знижує навантаження на вени, запобігаючи розвитку застійних явищ в ділянці малого таза;
• збалансована дієта — харчування, багате на клітковину, для запобігання закрепів, які можуть підвищувати ступінь тяжкості венозного застою. Також важливо обмежити споживання солі, щоб зменшити вираженість набряків;
• відмова від носіння тісного одягу — тісні ремені, корсети та незручне взуття можуть порушувати кровообіг і призводити до застою вен. Важливо вибирати комфортний та вільний одяг;
• масаж та фізіотерапія — сприяють нормалізації венозного кровообігу. Також можуть бути рекомендовані фізіотерапевтичні процедури, такі як лазерна терапія або електростимуляція;
• лікування захворювань, що зумовлюють застій вен (варикозного розширення вен, гормональних порушень чи захворювань серцево-судинної системи).

Прогноз синдрому тазового застою

Прогноз медикаментозного лікування

Дигідроерготамін сприяє значному зменшенню вираженості болю у 95% пацієнтів, зменшуючи середній діаметр тазових вен на 35%. Однак його застосування обмежене через побічні ефекти, включно з диспепсією, аритмією, стенокардією.

Комбінація медроксипрогестерону ацетату з психотерапією ефективна у 73% хворих.

Прогноз інструментального лікування

Згідно з результатами дослідження, в якому порівнювали резекцію гонадної вени та емболізацію спіралями у 277 пацієнток, через 30 днів у 100% жінок після резекції діагностовано зменшення вираженості тазового болю (проти 73% після емболізації). Частота післяопераційних ускладнень була нижчою під час резекції (11 проти 56%). Через 3 роки рецидив болю виявили у 5% пацієнток після резекції (проти 11% після емболізації). Найчастіше ускладнення — тромбоз тазової вени.

Лікування синдрому тазового застою ефективне у 70% хворих, причому після настання менопаузи вираженість симптоматики, як правило, зменшується (Kuo C.H. et al., 2025).