Сіалоаденіт
Содержание
Сіалоаденіт: визначення
Сіалоаденіт — це поліетіологічне гостре або хронічне запальне захворювання однієї або декількох слинних залоз.
Сіалоаденіт: етіологія та патофізіологія
Обструкція проток слинних залоз зазвичай розвивається через підвищену в’язкість слини та її застій унаслідок дегідратації, ксеростомії (відчуття «сухості в роті»), зумовленої прийомом різних лікарських засобів, таких як трициклічні антидепресанти, антипсихотики, бензодіазепіни, антихолінергічні засоби, блокатори βؘ-адренорецепторів, блокатори H1-гістамінових рецепторів, а також незадовільної гігієни порожнини рота. Зазначені вище чинники сприяють ретроградній міграції бактеріальної мікрофлори, яка згодом може стати причиною розвитку гострого гнійного сіалоаденіту.
Нещодавнє хірургічне втручання, променева терапія, хімієтерапія, синдром Шегрена, цукровий діабет, гіпотиреоз, ниркова недостатність, різноманітні травми та хронічні захворювання також є чинниками, що спричиняють розвиток сіалоаденіту.
Найчастіше інфікувальними агентами є золотистий стафілокок (50–90% усіх випадків сіалоаденіту), різні види стрептококів, гемофільна та кишкова палички. Останнім часом у пацієнтів із сіалоаденітом усе частіше виділяють різні види анаеробних бактерій.
Збудник епідемічного паротиту — РНК-вмісний вірус із сімейства Paramyxoviridae є найчастішою причиною розвитку гострого негнійного сіалоаденіту. Більшість (>80%) випадків цього захворювання діагностують у дітей віком до 15 років (Insalaco L.F., 2022).
Сіалоаденіт: клінічна картина
Зазвичай симптоми сіалоаденіту є обмеженими та неспецифічними. Пацієнти скаржаться на набряк м’яких тканин, біль, ксеростомію, неприємний присмак у роті та іноді на сіалорею (надмірне слиновиділення).
Незважаючи на поширеність сучасних діагностичних технологій захворювань слинних залоз, ретельний збір анамнезу і докладне фізикальне обстеження хворого, як і раніше, відіграють важливу роль у встановленні клінічного діагнозу.
Поверхневе розташування слинних залоз дає змогу виконати їх ретельний огляд, а також здійснити пальпацію. Первинний огляд включає ретельне обстеження ділянки голови та шиї як екстра-, так і інтраорально. Первинний огляд має бути систематичним, щоб не пропустити жодного важливого симптому сіалоаденіту.
Під час екстраорального огляду лікар оцінює симетричність ділянки голови та шиї, колір шкірних покривів, можливу пульсацію і виділення із навколоносових пазух.
При сіалоаденіті може відмічатися одно- або двобічне збільшення великих або малих слинних залоз, найчастіше привушних або підщелепних.
Паротит (запалення привушної слинної залози) зазвичай проявляється у вигляді преаурикулярного, тобто розміщеної попереду привушної слинної залози, набряку, який може і не виявлятися при огляді, якщо вогнище запалення знаходиться глибоко в хвості або тілі привушної слинної залози.
Запалення підщелепної слинної залози проявляється у вигляді набряку, що локалізований нижче і медіальніше кута нижньої щелепи.
Під час інтраорального огляду лікар оцінює отвори вивідних проток слинних залоз, а також можливу наявність їх обструкції.
Під час інтраорального огляду вивідні протоки привушної та підщелепної слинних залоз фіксуються навпроти верхнього 2-го моляра і на корені язика відповідно.
Висушування слизової оболонки порожнини рота навколо вивідної протоки за допомогою повітродувки з подальшим натисканням на відповідну слинну залозу дає змогу лікареві оцінити наявність або відсутність слиновиділення.
У деяких випадках за допомогою ретельної інтраоральної пальпації лікар може діагностувати сіалолітіаз (наявність конкрементів у слинній залозі).
Під час інтраоральної оцінки також звертають увагу на гігієну порожнини рота та наявність захворювань пародонту, оскільки незадовільний догляд за порожниною рота є одним з основних чинників, які слугують передумовою розвитку різноманітних інфекційних уражень і захворювань.
Розмір, консистенцію та інші властивості слинних залоз і пов’язаної із ними патології оцінюють за допомогою екстраоральної та інтраоральної пальпації. Бімануальну пальпацію (у тих випадках, коли її проведення є можливим) проводять долонною поверхнею кінчиків пальців (Holsinger F.C., Bui D.T., 2007).
Сіалоаденіт: діагностика
Методи лабораторної діагностики. У більшості випадків проведення лабораторних досліджень при сіалоаденіті не показане. У разі стійкої ксеростомії, за підозри розвитку синдрому Шенгрена у пацієнта позитивний результат дослідження щодо наявності антитіл класу імуноглобуліну G (IgG) до цитоплазматичного антигену SS-A (RO) (анти-SS-SA / A / анти-Ro) вказує на аутоімунний процес.
У разі підозри наявності абсцесу слинної залози у пацієнта виконують загальний аналіз крові з підрахунком лейкоцитарної формули, а також мікробіологічний посів крові на стерильність.
Методи діагностичної візуалізації. Незважаючи на те що ретельного збору анамнезу і докладного фізикального обстеження пацієнта може бути достатньо для встановлення діагнозу «сіалоаденіт», використання методів діагностичної візуалізації часто є необхідним для виявлення сіалолітіазу. Використання будь-якого методу діагностичної візуалізації завжди є показаним у разі наявності у пацієнта новоутворення, що пальпується.
Ультразвукове дослідження (УЗД) є основним методом діагностичної візуалізації, оскільки воно дозволяє виявляти конкременти та дифузні вогнищеві ураження всередині слинних залоз.
Проведення комп’ютерної (КТ) та магнітно-резонансної томографії (МРТ) може бути ефективним для діагностики сіалолітіазу, новоутворень або абсцесів слинних залоз (Moore J. et al., 2023).
Сіалоаденіт: лікування
Гострий сіалоаденіт. У більшості випадків лікування консервативне. Воно охоплює гідратацію, використання теплих компресів, масаж, знеболення за допомогою анальгетиків, наприклад, нестероїдних протизапальних препаратів, а також призначення лікарських засобів, що стимулюють слиновиділення.
Проведення емпіричної антибіотикотерапії розпочинається з призначення пацієнту комбінованого напівсинтетичного препарату пеніциліну, що містить також амоксицилін та клавуланову кислоту, або кліндаміцину. Вибір конкретного антибіотика має ґрунтуватися на даних щодо видової приналежності інфекційного агента та його чутливості до певних антибіотиків.
У тяжких випадках може знадобитися проведення внутрішньовенної антибіотикотерапії.
У разі вираженого набряку м’яких тканин та відсутності протипоказань можливе призначення глюкокортикостероїдів (ГКС).
В окремих випадках гострий гнійний сіалоаденіт може призвести до формування абсцесу. У цьому разі показано хірургічне висічення з подальшим дренуванням.
Хронічний сіалоаденіт. Лікування включає гідратацію, гігієну порожнини рота, знеболення та призначення лікарських засобів, що стимулюють слиновиділення. У разі наявності інфекції до схеми лікування додають антибіотики широкого спектра дії. Якщо розвинувся сіалолітіаз, видалення конкрементів зі слинних залоз має проводитися за допомогою інтервенційної сіалоендоскопії або безпосереднього оперативного втручання.
Екстракорпоральна ударно-хвильова літотрипсія під контролем УЗД використовується для видалення конкрементів із проток слинних залоз. У разі рецидивного сіалоаденіту (>3 епізодів загострення захворювання на рік) або хронічного склерозивного сіалоаденіту рекомендується висічення слинної залози (Adhikari R., Soni A., 2022).
Сіалоаденіт: прогноз
Прогноз результату гострого сіалоаденіту є сприятливим. Після проведеного амбулаторного консервативного лікування зазвичай очікується повне розрішення захворювання та одужання пацієнта. Більшість гострих симптомів минають протягом одного тижня, водночас набряк усувається протягом більш тривалого періоду. При хронічному сіалоаденіті фіксують безліч періодів як рецидивування, так і ремісії патології. Прогноз результату хронічного сіалоаденіту залежить від його етіології. Прогноз щодо сіалолітіазу, наявність якого у хворого потребує проведення оперативного втручання, сприятливий.
Вираженість симптомів аутоімунного сіалоаденіту часто зменшується після лікування основного захворювання, наприклад, синдрому Шегрена.