Визначення та етіологія

Антихолінергічний синдром — це комплекс симптомів, що розвиваються через порушення впливу ацетилхоліну на мускаринові рецептори. Цей стан можуть викликати різні фактори, зокрема вплив певних речовин та лікарських засобів. До основних причин належать:

1. Вплив рослин, що містять тропанові алкалоїди, такі як атропін, скополамін та гіосцин. До цих рослин належать беладона звичайна, дурман звичайний і блекота чорна.
2. Застосування препаратів, таких як атропін, гоматропін та скополамін.
3. Прийом антигістамінних засобів, зокрема дифенгідрамін та дименгідринат.
4. Лікарські засоби, що застосовують для лікування хвороби Паркінсона, включно з бензатропіном та біпериденом.
5. Трициклічні антидепресанти, такі як амітриптилін, іміпрамін та кломіпрамін.
6. Нейролептики, зокрема оланзапін та клозапін.
7. Препарати з групи фенотіазинів, такі як хлорпромазин, прохлорперазин, прометазин та тіетилперазин.

Ці речовини можуть викликати різні клінічні прояви, пов’язані з послабленням дії ацетилхоліну на нервову систему, тому потрібний уважний підхід у діагностиці та лікуванні.

Клінічна картина

Діагностика антихолінергічного синдрому спирається в основному на аналіз клінічних симптомів, які можуть бути розподілені на центральні та периферичні.

Центральні симптоми:

• галюцинації та дезорієнтація, що вказують на значне порушення функцій центральної нервової системи.
• Психомоторне збудження, яке може бути раптовим і загрожувати як самому пацієнту, так і його оточенню.
• Вкрай рідко, але можливий розвиток коми, що іноді супроводжується судомами.

Периферичні симптоми:

• мідріаз (розширення зіниць), що є однією з найпомітніших ознак.
• Тахікардія та розширення периферичних судин, що призводять до змін у серцево-судинній системі.
• Сухість шкіри та слизових оболонок, зокрема сухість у роті та інших слизових оболонках.
• Гіпертермія, або підвищення температури тіла, що може погіршити загальний стан хворого.
• Парез кишечнику, що виявляється у вигляді уповільнення або відсутності перистальтики, та анурія, тобто відсутність сечовипускання.

Ці симптоми, що розглянуті в сукупності, дозволяють встановити попередній діагноз антихолінергічного синдрому. Для підтвердження діагнозу та виключення інших можливих станів можуть знадобитися додаткові обстеження та консультації фахівців.

Диференційна діагностика

Диференційна діагностика антихолінергічного синдрому включає розгляд кількох інших станів, які можуть виявляти симптоми, схожі на антихолінергічний синдром. Ключовими станами для порівняння є:

1. Психічні захворювання: певні психіатричні розлади можуть спричиняти симптоми, що нагадують ті, які відмічаються при антихолінергічному синдромі, зокрема галюцинації, дезорієнтацію та психомоторне збудження. Важливо провести ретельну психіатричну оцінку для унеможливлення таких захворювань.
2. Отруєння симпатикоміметичними лікарськими засобами: препарати, що стимулюють симпатичну нервову систему, можуть викликати тахікардію, підвищений артеріальний тиск, розширення зіниць та гіперактивність, що також характерне для антихолінергічного синдрому.
3. Отруєння психоактивними речовинами: вживання наркотиків, таких як галюциногени або стимулятори, може імітувати багато симптомів антихолінергічного синдрому, особливо ті, що пов’язані зі змінами сприйняття та поведінкою.
4. Алкогольний абстинентний синдром та алкогольний делірій (delirium tremens): ці стани можуть проявлятися підвищеною збудливістю, галюцинаціями, судомами та змінами серцевого ритму, що потребує акуратного диференціювання від антихолінергічного синдрому.

Так, для точного діагностування слід враховувати як клінічні прояви, так і анамнез пацієнта, можливу дію речовин, а також результати лабораторних та інструментальних досліджень. У деяких випадках може знадобитися консультація з вузькими фахівцями для виявлення найімовірнішої причини симптомів.

Лікування

Основні кроки лікування у надзвичайних ситуаціях

1. Забезпечення безпеки хворого: важливо запобігти можливим травмам у пацієнта в стані збудження. У деяких випадках може бути потрібне застосування обмежувальних заходів, таких як фізичне утримання або введення заспокійливих засобів у високих дозах. У крайніх ситуаціях можливе виконання інтубації та штучної вентиляції легень.
2. Спостереження за життєво важливими функціями: при серйозних отруєннях дуже важливо контролювати серцеву активність, артеріальний тиск та діурез, щоб своєчасно виявити анурію.
3. Застосування діазепаму: у разі потреби можна повільно ввести 5–10 мг діазепаму внутрішньовенно, повторюючи процедуру до досягнення потрібного ефекту.
4. Застосування антидоту: саліцилату фізіостигмін може вводитися в дозі 1–2 мг внутрішньовенно за 2–5 хв за потреби з можливістю повторного введення через 40 хв до максимальної дози 4 мг. Цей метод використовується рідко і лише за наявності строгих показань, таких як тяжкі форми психотичних симптомів, що не усуваються іншими способами, серйозні неврологічні прояви, відсутність судом в анамнезі та нормальні показники електрокардіограми. Необхідний доступ до моніторингу серцевої функції та дихання, а в разі потреби мають вживатися заходи для проведення серцево-легеневої реанімації.