Актиномікоз — це хронічне гранулематозне захворювання людини та тварин, що викликається анаеробними та/або факультативно анаеробними грампозитивними бактеріями роду Actinomyces. Унаслідок інфекційного процесу утворюються осередки ураження у м’яких та кістковій тканинах: формуються специфічні запальні вузлики — гранульоми. Надалі відбувається омертвіння центральної частини гранульом з утворенням мікроабсцесів, що містять гній. При розтині утворень формуються ходи (нориці) з патологічно зміненої тканини, які з’єднуються із зовнішнім середовищем. Через їх отвори на поверхню шкіри або слизових оболонок постійно виділяється гнійне або слизово-гнійне відокремлюване.
Статистичні особливості:
Причина розвитку актиномікозу — бактерії роду Actinomyces, відкриті наприкінці XIX ст. Уперше їх виявив у 1876 р. німецький патологоанатом Отто Боллінгер при розтині великої рогатої худоби з ознаками хронічної інфекційної хвороби. У мікропрепаратах із уражених тканин він виявив характерні скупчення променистої структури. Через 2 роки, у 1878 р., аналогічний збудник був ідентифікований ізраїльським лікарем Єгудою Лісснер при обстеженні пацієнта з гнійним ураженням щелепно-лицьової ділянки. Ця знахідка стала першим випадком актиномікозу у людини, описаним у медичній літературі.
На початкових етапах вивчення цієї інфекції вчені помилково приймали характерну променисту структуру колоній актиноміцетів у культурі за гіфи гриба, що й послужило основою терміну «променистий грибок». При достатньому накопиченні інформації про збудника змінилася назва захворювання з «променисто-грибкової хвороби» на «актиномікоз». У медичній літературі також використовують термін «псевдомікоз».
Довгий час тривали дискусії про те, які саме актиноміцети — аероби чи анаероби — є справжньою причиною розвитку актиномікозу. Наразі встановлено, що збудниками цього захворювання можуть бути як факультативні анаероби (A. israelii, A. naivei), так і аероби (A. meyeri, A. odontolyticus).
За сучасною класифікацією актиноміцети належать до грампозитивних бактерій, що підтверджується цілою низкою ознак:
Так, незважаючи на назву «променистий грибок», що історично сформувалася, збудником актиномікозу є саме бактерії, а не гриби.
Актиноміцети є природними представниками мікрофлори, вони колонізують різні ділянки людського організму. Особливо велика кількість цих бактерій міститься в ротовій порожнині:
Також актиноміцети локалізуються у верхніх дихальних шляхах, травному тракті, кон’юнктивальному мішку.
Актиноміцети здебільшого існують як сапрофіти, не завдаючи шкоди організму-господарю. Але в разі розвитку запальних чи дистрофічних процесів у тканинах відбувається порушення мікроекологічного балансу, що може ініціювати перехід від сапрофітизму цих бактерій до патогенності з розвитком актиномікозу.
Характерна особливість бактерій роду Actinomyces — здатність до утворення друз — скупчень колоній актиноміцетів у тканинах. Вони складаються з безлічі ниток мікроорганізмів, що радіально розходяться, з’єднаних між собою специфічним полісахаридом. Друзи містять велику кількість солей кальцію, через що при гістологічному дослідженні вони мають інтенсивне базофільне забарвлення. Навколо друз завжди визначають виражену нейтрофільну запальну інфільтрацію. Утворення характерних друз можливе лише за наявності досить великої популяції актиноміцетів в осередку ураження та активної продукції ними специфічного полісахариду. Їх виявлення у досліджуваному матеріалі є значним діагностичним критерієм для морфологічної верифікації актиномікозу.
У довкіллі джерело актиноміцет — рослинність, насамперед злакові культури, різні види ґрунтів (навіть пустельні піски), вода, тваринні останки.
Актиномікоз часто розвивається на тлі попередніх ушкоджень слизової оболонки або шкіри, унаслідок чого порушується їхня бар’єрна функція.
У ділянці обличчя та шиї актиномікотичним ураженням нерідко передують:
Актиномікоз шлунково-кишкового тракту (ШКТ) нерідко розвивається на тлі:
Сприятливими факторами для генітальної форми захворювання є використання внутрішньоматкових контрацептивів, вагінальних кілець, які травмують слизову оболонку жіночої статевої системи.
Актиномікоз може ускладнювати перебіг запальних, інфекційних захворювань, хірургічних втручань. Актиномікотична інфекція нерідко приєднується до таких патологічних станів, як мастит, перитоніт, плеврит. Розвиток захворювання зумовлює перенесений раніше септичний аборт, поширення інфекції з осередків хронічного запального процесу, наприклад, абсцесів різної локалізації.
Оперативні втручання на органах черевної порожнини та малого таза в низці випадків ускладнюються приєднанням актиномікозної інфекції (перенесена раніше апендектомія, холецистектомія, операції на кишечнику).
Важливе значення в розвитку захворювання має імунітет людини. У здорових осіб із нормальним імунним статусом постійна присутність умовно-патогенних актиноміцетів у мікробіоценозі не переходить у патологічний процес: реалізується стан природної рівноваги між мікрофлорою та факторами імунного захисту макроорганізму. Під впливом несприятливих чинників відбувається дисбаланс у цій системі взаємовідносин. Актиноміцети отримують можливість безперешкодно проникати в тканини, розмножуватися та запускати розвиток характерного для актиномікозу запалення.
Джерелом інфекції найчастіше є власні умовно-патогенні представники мікрофлори — актиноміцети ротової порожнини, кишечнику і піхви. До проникнення збудників в організм призводить ушкодження слизових оболонок та шкірних покривів, порушення імунітету.
При проникненні актиноміцет у тканинах запускаються захисні механізми місцевої запальної відповіді. На перших етапах в осередку інфекції переважають нейтрофіли, формується мікроабсцес з гнійним ексудатом. Далі навколо нього посилюються проліферативні процеси за участю фібробластів, починають переважати клітини хронічного запалення — макрофаги, лімфоцити та плазмоцити. Унаслідок цього утворюється специфічна гранульома. У міру прогресування запалення формуються нові осередки, вони укрупнюються, структурою нагадують стільники.
Для вогнищ актиномікозу характерний інвазивний ріст, подібний до злоякісних пухлин. Бактерії поступово проростають у навколишні тканини, використовуючи міжм’язові простори та жирову клітковину. Вони поширюються на значні відстані від первинного вогнища за принципом безперервності (continuity). При цьому вони утворюють множинні нориці (зовнішні, які мають з’єднання з навколишнім середовищем, і внутрішні).
6 форм захворювання, індекс та короткий опис представлені в табл. 1.
Форма патології | Опис форми актиномікозу |
Легенева | Найбільш поширена форма інфекції, що розвивається внаслідок проникнення збудників у легеневу тканину. |
Абдомінальна | Уражує органи черевної порожнини (кишечник, очеревину, рідше — печінку, селезінку) через поширення інфекції з кишечнику. |
Шийно-лицева | Специфічний запальний процес розвивається у шкірі та підшкірній клітковині шиї, навколощелепних м’яких тканинах. Можливе ураження кісткової тканини щелеп. |
Актиномікозний сепсис | Тяжка рідкісна форма інфекції, що характеризується розвитком генералізованого запального процесу з обсіменінням крові збудником. |
Інші форми | До групи об’єднані інфекції з різною локалізацією гранульом (шийка матки, ребра, хребет та ін.). |
Невизначена |
Залежно від переважної локалізації запального процесу клінічні прояви актиномікозу можуть значно відрізнятися.
Актиномікоз легень розвивається при вдиханні повітря з високою концентрацією збудника (первинний актиномікоз), при поширенні патологічного процесу зі стравоходу, органів середостіння (вторинний актиномікоз). Захворювання розвивається поступово. Характерні невмотивована слабкість, зменшення маси тіла. Провідним симптомом є кашель. Спочатку він сухий, потім з’являється незначна кількість слизового або слизово-гнійного мокротиння, іноді з прожилками крові. Кашель набуває нападоподібного характеру. Больовий синдром не характерний. Однак при проростанні легеневої тканини та залученні плеври хворий скаржиться на біль у грудній клітці. Гарячка фебрильна, гектична або постійна у близько 1/3 пацієнтів. Відмічають підвищене потовиділення, особливо в нічний час.
У процесі аускультації легень вислуховуються різноманітні хрипи, переважно дрібнопухирчасті.
Характерний рецидивуючий перебіг, зміна періодів загострення та ремісії. Без лікування розвивається деструкція легеневої тканини.
Абдомінальний актиномікоз найчастіше уражує ділянку ілеоцекального кута товстої кишки. За даними одного з великих ретроспективних досліджень, проведеного у 1986 р., серед 205 пацієнтів із внутрішньочеревним актиномікозом у 2/3 відмічали ураження саме цієї локалізації — апендикса та сліпої кишки.
Розвиток запальних змін у проєкції ілеоцекальної ділянки, як правило, супроводжується симптоматикою, характерною для гострого апендициту:
На відміну від класичного апендициту, при актиномікозі запальний процес має значно довший перебіг. Найчастіше в ілеоцекальній зоні формуються нориці з відокремлюваним, що виходять на передню черевну стінку.
При локалізації процесу в кишечнику розвиваються порушення випорожнень:
Актиномікотичне ураження товстої кишки досить рідко виявляють ізольовано, частіше це захворювання поєднується з одночасним залученням до запального процесу органів малого таза, очеревини.
За даними різних досліджень, частота актиномікотичного ураження печінки становить 5–15% серед усіх клінічних варіантів абдомінального актиномікозу. Характерними є множинні (як правило невеликі за розміром) осередкові утворення — мікроабсцеси та інфільтрати. За даними медичної літератури, у 2/3 випадків ця патологія розвивається у осіб чоловічої статі. Період від розвитку перших симптомів до встановлення діагнозу в середньому становить близько 4 міс. Клінічно актиномікоз печінки тривалий час має перебіг без яскравих специфічних проявів. Надалі приєднується абдомінальний больовий синдром: біль тупий, ниючий, його вираженість збільшується при русі. Фіксують здуття живота.
Клінічна картина актиномікозу різноманітна, вона залежить від переважної локалізації специфічного запального процесу. Можливі різновиди інфекції представлені в табл. 2.
Таблиця 2. Клінічні різновиди шийно-лицевого актиномікозу
Клінічний варіант | Опис |
Слизовий | Патологічні зміни локалізовані в порожнині рота та представлені поверховим ураженням слизової оболонки губ, щік та язика. Запальний процес відрізняється повільним перебігом без порушення загального стану пацієнтів.
Температура тіла, як правило, нормальна чи субфебрильна. Вираженого больового синдрому не фіксують, турбують лише незначні неприємні відчуття та дискомфорт у ротовій порожнині. При огляді виявляють інфільтративні ущільнення в товщі слизової оболонки, частіше округлої форми, щільно спаяні з тканинами, що прилягають. Слизова оболонка над ними гіперемована, з ціанотичним відтінком. Надалі розвивається нагноєння та розтин інфільтратів з утворенням неглибоких норицевих ходів, які швидко загоюються. Чим ближче патологічне вогнище локалізується до вивідних проток слинних залоз, тим активніший перебіг мають репаративні процеси. |
Шкірний | Запальний процес при шкірному варіанті первинно локалізується в сполучнотканинному шарі дерми обличчя, шиї, підщелепної ділянки, потім поширюється на всі шари шкіри. Уражені ділянки стоншуються, набувають яскраво-червоного або бурого забарвлення.
Розрізняють пустульозний, горбковий і змішаний різновиди шкірного актиномікозу:
|
Підшкірний | Патологічні зміни локалізовані в глибоких м’яких тканинах — просторах клітковини щік, піднижньощелепної зони, привушної ділянки.
Клінічно виділяють:
|
Підшкірно-міжм’язовий | В одних випадках захворювання починається гостро, з різкого підвищення температури тіла та вираженої інтоксикації. В інших випадках гарячкова реакція виражена помірно або відсутня.
Характерно поширення запальної інфільтрації клітинними просторами з переходом на шкіру, мімічні та жувальні м’язи:
|
Актиномікоз щелепних кісток | Захворювання розвивається у пацієнтів із факторами ризику (стоматологічною патологією, переломами кісток лицьового скелета, оперативними втручаннями на щелепах).
Клінічні прояви розвиваються поступово. Основні скарги початкового періоду:
Потім розвивається набряк м’яких тканин, гіперемія шкіри та підвищення локальної температури над ураженою ділянкою кістки. У подальшому формуються нориці, з яких виділяється серозно-гнійне або геморагічне відокремлюване. Також можлива деформація щелепних кісток із розвитком косметичних дефектів. |
Актиномікозний сепсис — тяжка генералізована форма інфекції. Захворювання розвивається при гематогенному поширенні збудника. Найчастіше причиною стає Actinomyces israelii.
Клінічна картина формується із симптомів осередкового ураження різних органів та систем на тлі інтоксикаційного та септичного синдромів.
Типові прояви:
Сучасна діагностика актиномікозу — комплексне завдання, що включає збір та аналіз об’єктивних даних, результатів лабораторного та інструментального дослідження.
Велике значення мають клінічні прояви захворювання. Наявність характерних ознак (довго існуючі запальні інфільтрати, нориці з виділенням гною) має насторожити лікаря щодо можливого розвитку актиномікозу. Ретельний збір анамнезу про попередні захворювання та травми також відіграє важливу роль.
Діагностика актиномікозу багато в чому базується на мікроскопічному дослідженні клінічного матеріалу з виявленням характерних морфологічних елементів збудника — друз у вигляді скупчень ниток діаметром до 1 мкм, оточених слизовою оболонкою, що нагадують «сірчані зерна». Такі утворення добре видно при фарбуванні мазків розчином метиленового синього. Якщо розміри друз дрібніші, їх складно ідентифікувати звичайним методом. У таких ситуаціях допомагає нагрівання препарату в лужному розчині. Під дією нагрівання та лугу відбувається часткове руйнування органічних структур, але мікробні друзи зберігаються. При натисканні на покривне скло вони видають характерний скрип, схожий на пісок.
Для виділення та ідентифікації актиноміцетів на додаток до мікроскопії використовують посів клінічного матеріалу на щільні живильні середовища. Оскільки Actinomyces — мікроорганізми, що повільно ростуть, необхідний тривалий період інкубації впродовж 7–14 днів. При цьому важливо максимально швидко доставити інфікований матеріал (мокротиння, гній, біоптати) до лабораторії, оскільки актиноміцети є чутливими до окиснення. Затримка транспортування знижує ймовірність подальшого зростання на середовищах. Після розвитку колоній проводять їхню ідентифікацію з використанням мікроскопії. Характерним вважається виявлення скупчень ниток діаметром 0,5–2 мкм, оточених слизовою капсулою. Такі структури видно в мазках, забарвлених методом Грама чи за Романовським — Гімзою.
Серед імунологічних тестів виділяють:
Основним скринінговим методом залишається рентгенографія, що дозволяє виявити характерні осередкові затемнення або інфільтрації тканини. Однак найбільшу інформаційну цінність мають томографічні дослідження — як комп’ютерна, так і магнітно-резонансна томографія. З їхньою допомогою можна детально оцінити локалізацію, розміри та структуру патологічних утворень, а також відстежувати динаміку на тлі терапії.
Додаткові дані забезпечують:
У лікуванні інфекції можна виділити 3 основні напрямки:
Основою лікування актиномікозу є антибактеріальна терапія. Підходи до неї зазнали суттєвої еволюції останніми роками. Якщо раніше єдина схема включала високі дози пеніциліну протягом 6–12 міс, що пов’язано з його низьким проникненням у гранулематозні осередки, то наразі тактика змінилася:
Антибактеріальна терапія актиномікозу стала більш персоналізованою з урахуванням клінічної картини, особливостей вогнищ ураження та даних мікробіологічних досліджень.
Рекомендовані схеми терапії інфекції:
Подовжені курси антибіотикотерапії підвищують ризик розвитку дисбактеріозу та зниження імунітету через пригнічення нормальної мікрофлори кишечнику.
Актинолізат — стерильний фільтрат культуральної рідини, що містить суміш лізатів актиноміцетів роду Actinomyces і Micromonospora в рівних кількостях. Цей препарат стимулює фагоцитоз — здатність фагоцитів поглинати й перетравлювати бактерії та інші чужорідні частки.
Препарат вводиться внутрішньом’язово 2 рази на тиждень у дозах:
Повний курс лікування становить 10–25 ін’єкцій. Інтервал між курсами становить 1 міс.
Сучасні операції характеризуються мінімальним інвазивним втручанням — пункцією і дренуванням абсцесів, некректомією без великої резекції тканин. Такий підхід дозволяє зменшити операційну травму та ризик розвитку ускладнень, уникнути виражених косметичних дефектів.
Показання для хірургічного лікування актиномікозу:
Перебіг інфекції може супроводжуватися розвитком небезпечних гнійно-септичних ускладнень:
Профілактичні заходи включають:
Актиномікоз належить до тяжких форм хронічних інфекцій із хвилеподібним рецидивуючим перебігом. Без адекватного лікування прогноз вкрай несприятливий, можливі летальні випадки. Сучасні можливості діагностики та терапії дозволяють значно покращити результати.
Чинники, що погіршують прогноз:
Сприятливі прогностичні фактори: