Препарати, що застосовують при вестибулярних порушеннях
Запаморочення є досить частою скаргою пацієнтів у повсякденній клінічній практиці. Воно є проявом різних захворювань, пов'язаних із периферичними та/або центральними вестибулярними порушеннями.
Запаморочення - це хибне відчуття ротаційного або обертального руху. Воно виникає внаслідок різних порушень вестибулярного апарату.
При гострому початку у пацієнта спостерігаються запаморочення, нудота та блювання, тоді як у хронічних випадках симптомами можуть бути запаморочення та/або порушення рівноваги (Young A.S. et al., 2019).
Складність терапії полягає в тому, що запаморочення - це не захворювання, а симптом.
Лікування при запамороченні охоплює:
- фармакотерапію;
- фізіотерапію;
- психотерапевтичне лікування;
- хірургічне лікування (у рідкісних випадках).
Фармакотерапевтичні препарати, особливо у твердих лікарських формах (так звані таблетки від запаморочення), відіграють ключову роль у лікуванні пацієнтів із вестибулярними порушеннями.
Вестибулярні супресанти та препарати для усунення нудоти та блювання (таблетки, що застосовуються при запамороченні) є основою терапії (Zwergal A. et al., 2019).
Фармакотерапія при запамороченнях
Вестибулярні супресанти є основними препаратами для лікування пацієнтів із запамороченням. Ці фармакотерапевтичні засоби (препарати, що застосовуються при патології вестибулярного апарату) сприяють зменшенню вираженості запаморочення (Walker M.F., Daroff R.В., 2015).
До лікарських засобів цієї групи, що часто призначаються, належать антихолінергічні, антигістамінні препарати, антагоністи дофамінових рецепторів та похідні бензодіазепіну.
Антихолінергічні препарати впливають на мускаринові рецептори та підвищують толерантність до руху.
Скополамін чинить вплив на мускаринові М3- та М5-рецептори, він є високоефективним фармакотерапевтичним препаратом для профілактики запаморочення (Takeda N., 1989). Довготривале застосування скополаміну може викликати звикання.
На сьогодні розроблено високоселективні антихолінергічні препарати, що діють на специфічні мускаринові рецептори вестибулярного апарату, одним з яких є заміфенацин (Bisht M., Bist S.S., 2010).
Антигістамінні препарати, або блокатори Н1-гістамінових рецепторів часто призначають при запамороченні.
До антигістамінних лікарських засобів, що впливають на вестибулярний апарат, належать: циклізин, дифенгідрамін, дименгідринат, меклізин та прометазин (Cohen B., Jong D.J., 1972).
Антигістамінні препарати мають меншу кількість побічних ефектів, ніж антихолінергічні лікарські засоби.
Меклізин ефективно контролює такі симптоми: захитування, нудоту, блювання та запаморочення. Він також чинить антихолінергічну дію. Цей препарат зменшує стимуляцію лабіринту. Рекомендована доза меклізину становить 25–50 мг для перорального прийому за 1 год до передбачуваної подорожі. За потреби прийом лікарського засобу можна повторювати кожні 24 год.
Циклізин та дименгідринат ефективні при захитуванні. Їх седативна активність менш виражена (Weinstein S.E, Stern R.M., 1997).
Антагоністи дофамінових рецепторів зазвичай застосовують для контролю нудоти у пацієнтів із запамороченням.
Деякі антипсихотичні препарати, а саме похідні фенотіазину та бутирофенону часто призначають за наявності цього стану (Rascol O. et al., 1995).
Метоклопрамід - антагоніст дофамінових та серотонінових рецепторів, прискорює спорожнення шлунка, а також має центральну протиблювотну дію, впливаючи на хеморецепторну тригерну зону в довгастому мозку.
Похідні бензодіазепіну є вестибулярними супресантами, дія яких спрямована на ГАМК-ергічну систему. Гамма-аміномасляна кислота (ГАМК) - це нейромедіатор, що пригнічує вестибулярний апарат. Похідні бензодіазепіну активізують дію ГАМК у центральній нервовій системі, тому зменшують прояви запаморочення, а також тривожних та панічних розладів. У медичній практиці частіше застосовують такі препарати: діазепам, лоразепам, клоназепам та алпразолам (Hain T.C, Uddin M., 2003).
Окрім вестибулярних супресантів, існує група гістамінергічних засобів.
До гістамінергічних фармакотерапевтичних засобів належить бетагістин, аналог L-гістидину - попередника гістаміну. За рахунок вазодилатувальних властивостей бетагістин покращує приплив крові до вестибулярного апарату та допомагає його «зміцнювати» (Halmagyi G.M., 1992).
Бетагістин чинить комплексний вплив на гістамінові рецептори, є одночасно частковим агоністом постсинаптичних Н1-гістамінових рецепторів та повним антагоністом пресинаптичних Н3-гістамінових рецепторів. Внаслідок комплексного впливу підвищується секреція гістаміну та покращується гістамінергічна нейротрансмісія, що, у свою чергу, підвищує електричну активність нейронів у вестибулярних ядрах головного мозку.
Бетагістин застосовують для лікування пацієнтів із запамороченням різної етіології. Терапевтичний ефект бетагістину залежить від дози та тривалості прийому препарату (Lacour M., 2013).
Бетагістин також є помірно ефективним при симптомах хвороби Меньєра (Bisht M., Bist S.S., 2010). Ефективність препарату часто стає помітною після прийому протягом 2–3 міс.
Протипоказання до призначення препаратів для лікування пацієнтів із вестибулярними порушеннями
Протипоказання та небажані явища окремих представників кожної з фармакотерапевтичних груп, зазначених вище, дивіться у повній інструкції для застосування лікарського засобу на apteki.ua.