Лізопрес 20 (Lisopres 20) (556942) - інструкція із застосування ATC-класифікація

Допоміжні речовини: маніт (Е421), кальцію гідрофосфату дигідрат, крохмаль кукурудзяний, магнію стеарат.

Лізиноприл - 20 мг

Гідрохлоротіазид - 12,5 мг

фармакодинаміка. Лізиноприл — інгібітор АПФ, знижує концентрацію в крові ангіотензину II та альдостерону, що мають вазоконстрикторні властивості. Перешкоджає деградації брадикініну і підвищує концентрацію ендогенних простагландинів, що виявляють судинорозширювальну активність. Пригнічує тканинну ренін-ангіотензинову систему серця, при тривалому застосуванні попереджає розвиток гіпертрофії міокарда і дилатації лівого шлуночка. У результаті поступово знижуються АТ, загальний периферичний судинний опір (ЗПСО), постнавантаження на серце, тиск у малому колі кровообігу та опір судин легень, збільшується серцевий викид, підвищується толерантність до фізичного навантаження.
Гідрохлоротіазид — діуретик бензотіадіазинового ряду: знижує реабсорбцію іонів натрію і хлору (меншою мірою — калію і бікарбонатів) у проксимальних канальцях нирок, а також виведення магнію, кальцію, сечової кислоти. Підвищує концентраційну здатність нирок. Пригнічує здатність судинної стінки сприймати дію судинозвужувальних медіаторів у зв’язку зі зниженням концентрації іонів натрію в цитоплазмі міоцитів судин. Антигіпертензивна дія зумовлена розширенням артеріол. Підвищує (вторинно) концентрацію реніну в плазмі крові.
Антигіпертензивний ефект лізиноприлу розвивається через 1 год, досягає максимуму через 6–7 год і продовжується до 24 год. Діуретичний ефект гідрохлоротіазиду настає через 1–2 год, досягає максимуму через 4 год і продовжується 6–12 год.
Комбінація лізиноприлу і гідрохлоротіазиду призводить до посилення антигіпертензивного ефекту, а також попереджає можливі при застосуванні гідрохлоротіазиду метаболічні порушення (гіпокаліємія, порушення вуглеводного і ліпідного обмінів).
Фармакокінетика. Лізиноприл: після прийому всмоктується близько 25% (6–60%) дози незалежно від прийому їжі. Слабо зв’язується з білками плазми крові (6–10%). Не метаболізується і виділяється нирками в незміненому стані. Т_½ лізиноприлу становить 12 год. Незначно проникає через ГЕБ, не кумулює у тканинах, але виявляється у плаценті і в грудному молоці. C_max у плазмі крові, Т_½ і тривалість дії лізиноприлу значно збільшуються при зниженні клубочкової фільтрації нирок <30 мл/хв, що потребує корекції режиму дозування препарату. У пацієнтів літнього віку концентрація препарату у плазмі крові і AUC підвищуються у 2 рази, що також потребує корекції режиму дозування препарату.
Гідрохлоротіазид: добре всмоктується (60–80%) із травного тракту. У крові на 60% зв’язується з білками. При прийомі натще Т_½ становить 1–2,5 год. Виділяється нирками в незміненому стані (>95%), головним чином із сечею (60–80%). Проникає через ГЕБ і в грудне молоко.

лікування пацієнтів з АГ легкого або середнього ступеня тяжкості, що має стабільний перебіг на тлі терапії окремими препаратами в тих же дозах.

есенціальна АГ. Застосування комбінованого препарату з фіксованою дозою не підходить для початку терапії. Комбінований препарат із фіксованою дозою може замінити комбінацію 10 мг або 20 мг лізиноприлу та 12,5 мг гідрохлоротіазиду для пацієнтів, чий стан було стабілізовано на тлі терапії окремими активними речовинами в тих же дозуваннях, призначуваних у вигляді окремих препаратів. Стандартна доза — 1 таблетка 1 раз на добу. Як і будь-які інші препарати, які приймають 1 раз на добу, Лізопрес слід приймати приблизно в один і той же час кожного дня.
Якщо не вдається досягти бажаного терапевтичного ефекту протягом 2–4 тиж лікування, дозу можна підвищити до 2 таблеток 1 раз на добу.
Попередня терапія діуретиками. Після прийому першої дози препарату Лізопрес може розвинутися симптоматична артеріальна гіпотензія. Розвиток такого стану більш імовірний у пацієнтів із порушеннями водно-електролітного балансу внаслідок попередньої терапії діуретиками. Застосування діуретиків слід припинити за 2–3 дні до початку терапії препаратом Лізопрес. Якщо це неможливо, лікування слід починати з монотерапії лізиноприлом у дозі 5 мг.
Порушення функції нирок. Тіазидні діуретики не рекомендується застосовувати у пацієнтів із порушенням функції нирок; тіазиди неефективні при значеннях кліренсу креатиніну 30 мл/хв або нижче (тобто при помірній або тяжкій нирковій недостатності).
Лізопрес не можна застосовувати як початкову терапію у пацієнтів з нирковою недостатністю. Пацієнтам із кліренсом креатиніну >30 і <80 мл/хв препарат можна призначати тільки після індивідуального підбору дози кожного із компонентів препарату. Рекомендована доза лізиноприлу при його застосуванні як монотерапії при нирковій недостатності легкого ступеня становить 5–10 мг.
Пацієнти літнього віку. Пацієнтам літнього віку корекція дози не потрібна.
Відомо, що показники ефективності і переносимості лізиноприлу та гідрохлоротіазиду при їх одночасному застосуванні були подібними у літніх та молодших пацієнтів з АГ. Ефективність лізиноприлу при його застосуванні в дозах 20–80 мг була порівнянною у літніх пацієнтів (віком від 65 років) та у пацієнтів молодшого віку; монотерапія лізиноприлом також ефективно знижувала діастолічний АТ, як і монотерапія гідрохлоротіазидом або атенололом. Згідно з відомими результатами клінічних досліджень вік не впливає на переносимість лізиноприлу.
Діти. Безпека і ефективність застосування цього лікарського засобу для лікування дітей не встановлені.

гіперчутливість до діючих речовин або однієї з допоміжних речовин препарату. Гіперчутливість до інших інгібіторів АПФ. Гіперчутливість до будь-яких похідних сульфонаміду. Ангіоневротичний набряк в анамнезі, пов’язаний із застосуванням інгібіторів АПФ. Спадковий або ідіопатичний ангіоневротичний набряк. Вагітність або планування вагітності (див. Застосування у період вагітності або годування грудьми). Період годування грудьми (див. Застосування у період вагітності або годування грудьми). Тяжке порушення функції нирок (кліренс креатиніну <30 мл/хв). Тяжке порушення функції печінки. Анурія. Одночасне застосування препарату з лікарськими засобами, які містять аліскірен, у пацієнтів із цукровим діабетом або з порушеннями функції нирок (швидкість клубочкової фільтрації <60 мл/хв/1,73 м²) (див. ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ та ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ).

серед побічних реакцій найчастіше відмічали кашель, запаморочення, артеріальну гіпотензію і головний біль. Відомо, що побічні реакції були помірними, мали транзиторний характер та в більшості випадків не потребували відміни терапії.
Лізиноприл
З боку крові та лімфатичної системи: зниження рівня гемоглобіну, зниження гематокриту, пригнічення функції кісткового мозку, анемія, тромбоцитопенія, лейкопенія, нейтропенія, агранулоцитоз (див. ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ), гемолітична анемія, лімфаденопатія, аутоімунні захворювання.
З боку серця: інфаркт міокарда або порушення мозкового кровообігу, ймовірно, на тлі надмірного зниження АТ у пацієнтів групи високого ризику (див. ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ), пальпітація, тахікардія.
З боку судинної системи: ортостатичні ефекти (в тому числі ортостатична гіпотензія), синдром Рейно, припливи.
З боку психіки: лабільність настрою, симптоми депресії, сплутаність свідомості, галюцинації.
З боку нервової системи: запаморочення, головний біль, синкопе, парестезія, вертиго, порушення смакових відчуттів, розлади нюху, порушення сну.
З боку дихальної системи, органів грудної клітки і середостіння: кашель (див. ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ), риніт, бронхоспазм, синусит, алергічний альвеоліт та/або еозинофільна пневмонія.
З боку ШКТ: діарея, блювання, нудота, біль у животі, диспепсія, сухість у роті, панкреатит, ангіоневротичний набряк кишечнику.
З боку гепатобіліарної системи: гепатит (гепатоцелюлярний або холестатичний), жовтяниця, печінкова недостатність* (див. ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ).
З боку шкіри та підшкірних тканин: висип, свербіж, гіперчутливість/ангіоневротичний набряк обличчя, кінцівок, губ, язика, голосової щілини та/або гортані (див. ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ), кропив’янка, алопеція, псоріаз, підвищена пітливість, пухирчатка (пемфігус), токсичний епідермальний некроліз, синдром Стівенса — Джонсона, мультиформна еритема, псевдолімфома шкіри**.
З боку обміну речовин та харчування: гіпоглікемія.
З боку ендокринної системи: синдром неадекватної секреції антидіуретичного гормону.
З боку нирок і сечовивідних шляхів: порушення функції нирок, уремія, ГНН, олігурія, анурія.
З боку репродуктивної системи та молочних залоз: імпотенція, гінекомастія.
Загальні порушення: втомлюваність, астенічний синдром.
Дослідження: підвищення активності печінкових ферментів та рівня білірубіну, підвищення рівня сечовини, підвищення рівня креатиніну в сироватці крові, гіперкаліємія, гіпонатріємія.
*У дуже рідкісних випадках повідомляли про розвиток гепатиту з подальшим прогресуванням до печінкової недостатності. У разі, якщо на тлі застосування комбінації лізиноприлу і гідрохлоротіазиду відзначені поява жовтяниці або значне підвищення активності печінкових ферментів, застосування препарату слід припинити; пацієнт повинен перебувати під пильним медичним наглядом.
**Повідомляли про розвиток симптомокомплексу, що включає один або кілька симптомів: лихоманка, васкуліт, міалгія, артралгія (артрит), підвищення рівня антинуклеарних антитіл, збільшення ШОЕ, еозинофілія, лейкоцитоз, висип, фотосенсибілізація або інші шкірні реакції.
Гідрохлоротіазид
Інфекційні та паразитарні захворювання: сіалоденіт.
З боку крові та лімфатичної системи: лейкопенія, нейтропенія (агранулоцитоз), тромбоцитопенія, апластична анемія, гемолітична анемія, пригнічення функції кісткового мозку.
З боку обміну речовин та харчування: анорексія; гіперглікемія; глюкозурія; гіперурикемія, порушення електролітного балансу (в тому числі гіпонатріємія та гіпокаліємія, гіпохлоремічний алкалоз, гіпомагніємія), підвищення концентрації ХС та ТГ, подагра.
З боку психіки: непосидючість, депресія, розлади сну.
З боку нервової системи: зниження апетиту, парестезія, переднепритомний стан.
З боку органа зору: ксантопсія, тимчасове зниження гостроти зору, гостра міопія, гостра закритокутова глаукома.
З боку органа слуху і рівноваги: запаморочення.
З боку серця: ортостатична гіпотензія.
З боку судинної системи: некротизуючий ангіїт (васкуліт, шкірний васкуліт).
З боку дихальної системи, органів грудної клітки та середостіння: респіраторний дистрес-синдром (у тому числі пневмонія та набряк легень).
З боку ШКТ: подразнення слизової оболонки шлунка, діарея, запор, панкреатит.
З боку гепатобіліарної системи: жовтяниця (жовтяниця, зумовлена внутрішньопечінковим холестазом).
З боку шкіри та підшкірних тканин: реакції фотосенсибілізації, висип, системний червоний вовчак, шкірні вовчакоподібні реакції, загострення системного червоного вовчака, кропив’янка, анафілактичні реакції, токсичний епідермальний некроліз.
З боку кістково-м’язової системи та сполучної тканини: м’язовий спазм, м’язова слабкість.
З боку нирок та сечовивідних шляхів: порушення функції нирок, інтерстиціальний нефрит.
Загальні порушення: лихоманка, слабкість.
Пухлини доброякісні, злоякісні та неуточнені (у тому числі кісти та поліпи): частота невідома — немеланомний рак шкіри (базальноклітинна карцинома та плоскоклітинна карцинома).
Опис виділених побічних реакцій. Немеланомний рак шкіри: за даними епідеміологічних досліджень, відмічена залежність виникнення немеланомного раку шкіри від сукупної дози гідрохлоротіазиду (сукупний доза-ефект) (див. ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ).

симптоматична артеріальна гіпотензія. У рідкісних випадках у пацієнтів з неускладненою АГ може відмічатися симптоматична артеріальна гіпотензія. Ризик зниження АТ найбільш імовірний у пацієнтів зі зниженням ОЦК, наприклад на тлі терапії діуретиками, при дотриманні дієти з обмеженням солі, внаслідок гемодіалізу, діареї або блювання, або у пацієнтів з тяжкою ренінзалежною АГ (див. ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ та ПОБІЧНІ РЕАКЦІЇ).
У таких пацієнтів слід регулярно контролювати вміст електролітів у сироватці крові. Підбір доз і лікування пацієнтів із підвищеним ризиком розвитку клінічно вираженої гіпотензії починають під пильним медичним наглядом. У пацієнтів з ІХС або із цереброваскулярними захворюваннями препарат слід застосовувати з особливою обережністю, оскільки надмірне зниження АТ може призвести до розвитку інфаркту міокарда або гострого порушення мозкового кровообігу.
При розвитку артеріальної гіпотензії пацієнта слід покласти на спину і у разі необхідності провести в/в інфузію фізіологічного р-ну. Транзиторна гіпотензія не є протипоказанням до прийому наступної дози. Після відновлення ОЦК і нормалізації АТ терапію можна відновити в нижчих дозах або почати застосування будь-якого з компонентів препарату як монотерапії.
У деяких пацієнтів із серцевою недостатністю, але з нормальним або зниженим АТ на тлі застосування лізиноприлу можливе зниження системного АТ. Цей ефект очікуваний і зазвичай не є підставою для відміни препарату. При розвитку клінічно вираженої артеріальної гіпотензії можуть бути потрібні зниження дози або відміна терапії лізиноприлом та/або гідрохлоротіазидом.
Стеноз аортального та мітрального клапана/гіпертрофічна кардіоміопатія. Як і інші інгібітори АПФ, лізиноприл слід з обережністю застосовувати у пацієнтів зі стенозом мітрального клапана і з обструкцією вихідного тракту лівого шлуночка (наприклад внаслідок аортального стенозу або гіпертрофічної кардіоміопатії).
Подвійна блокада ренін-ангіотензин-альдостеронової системи (РААС). Відомо, що при одночасному застосуванні інгібіторів АПФ, блокаторів рецепторів ангіотензину II або аліскірену зростає ризик розвитку артеріальної гіпотензії, гіперкаліємії і порушення функції нирок (включаючи ГНН). Таким чином, не рекомендується подвійна блокада РААС шляхом одночасного застосування інгібіторів АПФ, блокаторів рецепторів ангіотензину II або аліскірену (див. ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ).
Якщо подвійна блокада абсолютно необхідна, то її слід проводити під наглядом фахівця і при регулярному контролі функції нирок, вмісту електролітів і АТ.
Інгібітори АПФ і блокатори рецепторів ангіотензину II не слід застосовувати одночасно у пацієнтів із діабетичною нефропатією.
Порушення функції нирок. Тіазиди не рекомендується застосовувати у пацієнтів із порушеннями функції нирок; тіазиди неефективні при значеннях кліренсу креатиніну 30 мл/хв або нижче (що відповідає помірній або тяжкій нирковій недостатності).
Комбінацію лізиноприлу і гідрохлоротіазиду не слід призначати пацієнтам з нирковою недостатністю (кліренс креатиніну ≤80 мл/хв), поки не будуть підібрані дози окремих компонентів, що відповідають дозам у комбінованому препараті.
Артеріальна гіпотензія, що виникає після початку лікування інгібіторами АПФ у пацієнтів із серцевою недостатністю, може призвести до подальшого погіршення функції нирок. У деяких випадках повідомляли про розвиток ГНН (зазвичай зворотної).
У пацієнтів із двобічним стенозом ниркових артерій або зі стенозом артерії єдиної нирки на тлі застосування інгібіторів АПФ можливе підвищення концентрації сечовини і креатиніну в сироватці крові, зазвичай зворотне після відміни терапії.
Імовірність розвитку даного стану вища у пацієнтів з нирковою недостатністю.
При наявності вазоренальної гіпертензії існує підвищений ризик розвитку вираженої артеріальної гіпотензії та ниркової недостатності. Лікування таких пацієнтів починають під пильним медичним наглядом із застосуванням низьких доз препарату з подальшим обережним підбором доз. Протягом перших тижнів лікування комбінацією лізиноприлу і гідрохлоротіазиду слід ретельно контролювати функцію нирок, оскільки діуретики спричиняють розвиток вищевказаних змін.
У деяких пацієнтів з АГ (без виражених фонових захворювань нирок) при одночасному застосуванні лізиноприлу і діуретика можливе підвищення концентрації сечовини і креатиніну в сироватці крові. Зазвичай такі зміни виражені незначно і мають зворотний характер.
Імовірність розвитку цих порушень вища у пацієнтів з нирковою недостатністю в анамнезі. У таких випадках можуть бути потрібні зниження дози та/або відміна терапії лізиноприлом та/або діуретиком.
Попереднє лікування діуретиками. Прийом діуретиків слід припинити за 2–3 дні до початку застосування комбінації лізиноприлу і гідрохлоротіазиду. Якщо це неможливо, лікування слід починати з монотерапії лізиноприлом у дозі 5 мг.
Стан після трансплантації нирки. Оскільки даних щодо застосування лізиноприлу у пацієнтів після пересадження нирки немає, застосування препарату Лізопрес у даній групі пацієнтів не рекомендується.
Анафілактоїдні реакції у пацієнтів, які перебувають на гемодіалізі. Застосування комбінації лізиноприлу і гідрохлоротіазиду не показано для лікування пацієнтів з нирковою недостатністю, що потребує проведення гемодіалізу.
Повідомляли про розвиток анафілактоїдних реакцій у пацієнтів, які отримують інгібітори АПФ, при проведенні певних видів гемодіалізу (наприклад із використанням високопроникних мембран AN69 і при проведенні аферезу ЛПНЩ з використанням декстрану сульфату). У таких випадках слід використовувати діалізні мембрани іншого типу або застосовувати антигіпертензивні засоби інших класів.
Анафілактоїдні реакції при проведенні аферезу ЛПНЩ. У рідкісних випадках у пацієнтів, які отримують інгібітори АПФ, при проведенні аферезу ЛПНЩ з використанням декстрану сульфату відмічали загрозливі для життя анафілактичні реакції. Для запобігання розвитку анафілактичних реакцій слід тимчасово припиняти терапію інгібіторами АПФ перед кожною процедурою аферезу.
Захворювання печінки. У пацієнтів із порушеннями функції печінки або з прогресуючим захворюванням печінки тіазидні діуретики слід застосовувати з обережністю, оскільки незначні зміни водно-електролітного балансу можуть спровокувати розвиток печінкової коми (див. ПРОТИПОКАЗАННЯ). У рідкісних випадках на тлі застосування інгібіторів АПФ відмічали синдром розвитку холестатичної жовтяниці з переходом у фульмінантний некроз печінки, іноді з летальним наслідком. Механізм розвитку цього синдрому нез’ясований. Якщо на тлі застосування комбінації лізиноприлу і гідрохлоротіазиду відмічаються поява жовтяниці або значне підвищення рівня печінкових ферментів, прийом препарату слід припинити; пацієнт повинен перебувати під пильним медичним наглядом.
Хірургічні втручання, анестезія. При проведенні хірургічних втручань або під час анестезії із застосуванням засобів, що спричиняють артеріальну гіпотензію, лізиноприл може блокувати утворення ангіотензину II у відповідь на компенсаторне вивільнення реніну. При розвитку артеріальної гіпотензії, яку можна пояснити зазначеним механізмом, показано поповнення ОЦК.
Вплив на метаболізм та ендокринну систему. На тлі застосування інгібіторів АПФ і тіазидів можливе порушення толерантності до глюкози. Може виникнути потреба в корекції дози антидіабетичних препаратів, у тому числі інсуліну. У пацієнтів із цукровим діабетом, які отримують пероральні протидіабетичні препарати або інсулін, протягом першого місяця лікування інгібітором АПФ слід ретельно контролювати рівень глікемії.
На тлі застосування тіазидних діуретиків можливий перехід латентної форми цукрового діабету в маніфестну.
На тлі терапії тіазидами може підвищуватися концентрація ХС і ТГ.
У деяких пацієнтів терапія тіазидами може провокувати розвиток гіперурикемії та/або подагри. Однак лізиноприл прискорює виведення сечової кислоти нирками, тим самим послаблює гіперурикемічну дію гідрохлоротіазиду.
Порушення електролітного балансу. При лікуванні діуретиками показане регулярне визначення вмісту електролітів у сироватці крові пацієнта. При застосуванні тіазидів, у тому числі гідрохлоротіазиду, можливе порушення водного або електролітного балансу (гіпокаліємія, гіпонатріємія, гіпохлоремічний алкалоз). До ознак порушення водного або електролітного балансу належать сухість у роті, спрага, слабкість, млявість, сонливість, м’язовий біль або спазми, м’язова втома, артеріальна гіпотензія, олігурія, тахікардія, порушення з боку ШКТ (нудота, блювання). У пацієнтів із набряками у спекотну погоду може розвиватися гіперволемічна гіпонатріємія. Дефіцит хлоридів зазвичай буває незначним і не потребує лікування. Відомо, що тіазиди збільшують виведення магнію із сечею, що може призвести до гіпомагніємії.
Тіазиди можуть знижувати екскрецію кальцію із сечею і спричиняти незначне періодичне підвищення вмісту кальцію в сироватці крові. Виражена гіперкальціємія може бути ознакою прихованого гіперпаратиреозу. Перед дослідженням функції паращитовидних залоз тіазидні діуретики слід відмінити.
Гіперкаліємія. У деяких пацієнтів, які отримують інгібітори АПФ, в тому числі лізиноприл, відмічали збільшення вмісту калію в сироватці крові. Факторами ризику розвитку гіперкаліємії є ниркова недостатність, цукровий діабет, одночасне застосування калійзберігаючих діуретиків, застосування калійвмісних добавок або замінників солі, а також лікарських засобів, здатних підвищити рівень калію в сироватці крові (таких як гепарин, ко-тримоксазол, відомий як триметоприм/сульфаметоксазол). При необхідності одночасного застосування вищезазначених препаратів рекомендується регулярно контролювати вміст калію в сироватці крові (див. ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ).
Пацієнти з цукровим діабетом. У пацієнтів із цукровим діабетом, які отримують пероральні протидіабетичні препарати або інсулін, протягом першого місяця лікування інгібітором АПФ слід ретельно контролювати рівень глікемії (див. ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ).
Гіперчутливість, ангіоневротичний набряк
Інгібітори АПФ. На тлі застосування інгібіторів АПФ, включаючи лізиноприл, у рідкісних випадках можливий розвиток ангіоневротичного набряку обличчя, кінцівок, губ, язика, глотки та/або гортані в будь-який період лікування. При розвитку подібної реакції лізиноприл слід негайно відмінити, пацієнт повинен отримувати відповідну терапію і перебувати під медичним наглядом до повного зникнення симптомів. Навіть тоді, коли відмічається тільки набряк язика (без порушення дихальної функції), пацієнту показане тривале спостереження, тому що застосування антигістамінних засобів і кортикостероїдів може бути неефективним.
У дуже рідкісних випадках ангіоневротичний набряк гортані або язика може призвести до летального наслідку. Набряк язика, голосових складок або гортані може призвести до обструкції дихальних шляхів, особливо у пацієнтів, які перенесли хірургічні втручання на органах дихання. У подібних випадках показана екстрена терапія. Можуть бути потрібні введення р-ну епінефрину (адреналіну) та/або забезпечення прохідності дихальних шляхів. Пацієнт повинен перебувати під пильним медичним наглядом до повного і стійкого зникнення симптомів.
У пацієнтів негроїдної раси, які приймають інгібітори АПФ, ангіоневротичний набряк виявляли частіше, ніж у представників інших рас.
Пацієнти, які мають в анамнезі ангіоневротичний набряк, не пов’язаний із застосуванням інгібіторів АПФ, можуть бути більш схильними до розвитку ангіоневротичного набряку на тлі терапії інгібіторами АПФ (див. ПРОТИПОКАЗАННЯ).
Одночасне застосування з інгібіторами мішені рапаміцину в клітинах ссавців (mTOR — Mammalian Target of Rapamycin) (наприклад, сиролімус, еверолімус, темсиролімус). У пацієнтів, які постійно застосовують інгібітори АПФ, при одночасному застосуванні інгібіторів mTOR існує підвищений ризик розвитку ангіоневротичного набряку (див. ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ).
Тіазиди. У пацієнтів, які отримують тіазиди, реакції гіперчутливості можуть розвиватися незалежно від наявності алергії або БА в анамнезі. Описано випадки виникнення або загострення системного червоного вовчака на тлі застосування тіазидних діуретиків.
Десенсибілізація. У пацієнтів, які отримують інгібітори АПФ, можуть виникати анафілактоїдні реакції під час проведення десенсибілізації (наприклад отрутою перетинчастокрилих). Зазначених реакцій можна уникнути, якщо тимчасово припинити прийом інгібітора АПФ, однак небажані реакції можуть виникати знову при випадковому повторному застосуванні препарату.
Нейтропенія, агранулоцитоз. У пацієнтів, які отримують інгібітори АПФ, зареєстровано випадки розвитку нейтропенії (агранулоцитозу), тромбоцитопенії та анемії. У пацієнтів з нормальною функцією нирок і при відсутності інших обтяжливих чинників нейтропенія розвивається рідко. Нейтропенія та агранулоцитоз мають зворотний характер і зникають після відміни інгібітора АПФ. Лізиноприл застосовують з винятковою обережністю у пацієнтів із системними захворюваннями сполучної тканини, на тлі терапії імунодепресантами, при терапії алопуринолом або прокаїнамідом, особливо у пацієнтів із порушеннями функції нирок. Іноді у даної категорії пацієнтів виявляли розвиток серйозних інфекцій, у тому числі таких, що не відповідали на інтенсивну антибіотикотерапію. При призначенні лізиноприлу таким пацієнтам рекомендується періодично контролювати вміст лейкоцитів у крові. Пацієнти повинні бути поінформовані про необхідність відразу ж повідомляти лікаря про будь-які ознаки інфекції.
Етнічна приналежність. У пацієнтів негроїдної раси, які приймають інгібітори АПФ, ангіоневротичний набряк відмічають частіше, ніж у представників інших рас.
Як і інші інгібітори АПФ, лізиноприл менш ефективно знижує АТ у представників негроїдної раси порівняно з пацієнтами інших рас. Ймовірно, це пов’язано з переважно низьким вмістом реніну у пацієнтів негроїдної раси з АГ.
Кашель. На тлі лікування інгібіторами АПФ можливий розвиток кашлю. Кашель за своїм характером непродуктивний, стійкий і припиняється після відміни терапії. При диференційній діагностиці слід враховувати кашель, що виникає на тлі застосування інгібіторів АПФ.
Препарати літію. Зазвичай не рекомендується одночасне застосування інгібіторів АПФ та препаратів літію (див. ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ).
Антидопінговий тест. Лікарський засіб містить гідрохлоротіазид, застосування якого може призвести до позитивних результатів антидопінгової проби.
Немеланомний рак шкіри. Результати двох останніх фармакоепідеміологічних досліджень (згідно з данськими загальнонаціональними джерелами інформації, включаючи данський реєстр випадків раку та державний реєстр призначених ліків) показали сукупний дозозалежний зв’язок між застосуванням гідрохлоротіазиду та виникненням базальноклітинної карциноми і плоскоклітинної карциноми. Фотосенсибілізувальна дія гідрохлоротіазиду може бути причиною розвитку таких хвороб. Пацієнтів, які приймають гідрохлоротіазид окремо або в комбінації з іншими лікарськими засобами, слід поінформувати щодо ризику виникнення немеланомного раку шкіри та рекомендувати їм регулярно перевіряти шкіру на предмет нових вогнищ ураження, а також змін у вже наявних, та повідомляти про будь-які підозрілі ураження шкіри.
Підозрілі ураження шкіри підлягають гістологічному дослідженню за допомогою біопсії. Пацієнтам слід рекомендувати обмежити перебування під сонячними променями та УФ-променями та використовувати належний захист у разі перебування під сонячними променями та УФ-променями з метою мінімізації ризику раку шкіри.
Доцільність застосування гідрохлоротіазиду також слід ретельно переглянути для пацієнтів, які мають рак шкіри в анамнезі (див. ПОБІЧНА ДІЯ).
Застосування у період вагітності або годування грудьми
Вагітність. Інгібітори АПФ. Застосовувати інгібітори АПФ у період вагітності протипоказано (див. ПРОТИПОКАЗАННЯ).
Епідеміологічні дані про ризик тератогенних ефектів інгібіторів АПФ протягом І триместру вагітності не дають змоги зробити остаточні висновки. Проте не можна виключити ймовірність ризику їх розвитку. Пацієнткам, які планують завагітніти, слід призначити альтернативну гіпотензивну терапію з доведеним профілем безпеки в період вагітності. Якщо вагітність настала в період лікування, інгібітор АПФ слід негайно відмінити і, якщо можна, розпочати альтернативну терапію.
Відомо, що на тлі застосування інгібіторів АПФ у II і III триместр вагітності можуть виникати явища фетотоксичності (погіршення функції нирок, олігогідрамніон, уповільнення окостеніння кісток черепа) та неонатальної токсичності (ниркова недостатність, артеріальна гіпотензія, гіперкаліємія). Якщо інгібітор АПФ застосовувався з II триместру вагітності, рекомендується провести ультразвукове дослідження нирок і кісток черепа плода. Новонароджені, матері яких приймали інгібітори АПФ, повинні перебувати під ретельним медичним наглядом у зв’язку з можливим розвитком артеріальної гіпотензії (див. ПРОТИПОКАЗАННЯ).
Гідрохлоротіазид. Досвід застосування гідрохлоротіазиду в період вагітності (особливо у І триместр) обмежений. Проведених досліджень на тваринах недостатньо.
Гідрохлоротіазид проникає через плацентарний бар’єр. З огляду на механізм фармакологічної дії гідрохлоротіазиду при його застосуванні у ІІ і ІІІ триместр вагітності, можливі порушення кровообігу у фетоплацентарному комплексі, а також розвиток жовтяниці, порушення електролітного балансу і тромбоцитопенії у новонародженого.
Гідрохлоротіазид не слід застосовувати при гестаційних набряках, АГ вагітних або прееклампсії, оскільки існує ризик зниження об’єму плазми крові і розвитку гіпоперфузії плаценти, при цьому будь-який позитивний ефект щодо перебігу захворювання відсутній. Гідрохлоротіазид не слід застосовувати для лікування есенціальної АГ у вагітних, за винятком рідкісних випадків, коли альтернативне лікування неможливе.
Період годування грудьми. Інгібітори АПФ. У зв’язку з відсутністю інформації про застосування комбінації лізиноприлу і гідрохлоротіазиду в період грудного вигодовування застосування зазначеної комбінації протипоказано (див. ПРОТИПОКАЗАННЯ). У період грудного вигодовування необхідно застосовувати препарати з краще вивченим профілем безпеки, особливо в період догляду за новонародженою або недоношеною дитиною.
Гідрохлоротіазид. У невеликій кількості гідрохлоротіазид проникає у грудне молоко. Високі дози тіазидів спричиняють інтенсивний діурез і можуть пригнічувати вироблення грудного молока. Застосування комбінації лізиноприлу та гідрохлоротіазиду в період грудного вигодовування протипоказане (див. ПРОТИПОКАЗАННЯ).
Здатність впливати на швидкість реакції при керуванні транспортними засобами або іншими механізмами. На тлі лікування гіпотензивними препаратами (в тому числі при застосуванні комбінації лізиноприлу і гідрохлоротіазиду) може відмічатися незначний або помірний вплив на здатність керувати транспортними засобами та працювати з іншими механізмами. Труднощі при керуванні транспортними засобами або роботі з механізмами індивідуальні і частіше виникають на початку лікування або при зміні дози препарату, а також на тлі вживання алкоголю.
При керуванні транспортними засобами і роботі з іншими механізмами слід враховувати, що на тлі застосування лікарського засобу можлива поява запаморочення і стомлюваності.

гіпотензивні лікарські засоби. При одночасному застосуванні з іншими гіпотензивними препаратами можливе посилення антигіпертензивної дії. Одночасне застосування з нітрогліцерином, іншими нітратами або вазодилататорами підсилює антигіпертензивний ефект.
Слід уникати призначення лізиноприлу в комбінації з препаратами, що містять аліскірен (див. ПРОТИПОКАЗАННЯ та ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ).
Відомо, що подвійна блокада РААС при комбінованому застосуванні інгібіторів АПФ, блокаторів рецепторів ангіотензину II або аліскірену пов’язана з більш високою частотою розвитку побічних реакцій, таких як артеріальна гіпотензія, гіперкаліємія і зниження функції нирок (включаючи ГНН), порівняно із застосуванням одного лікарського засобу, що впливає на РААС (див. ПРОТИПОКАЗАННЯ та ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ).
Препарати літію. При одночасному застосуванні препаратів літію та інгібіторів АПФ зареєстровано випадки зворотного підвищення рівня літію в сироватці крові і появи ознак токсичності. Діуретичні засоби та інгібітори АПФ знижують нирковий кліренс літію, що підвищує ризик його токсичності. Таким чином, застосування лізиноприлу і гідрохлоротіазиду в комбінації з препаратами літію не рекомендується. У разі якщо застосування даної комбінації необхідне, слід ретельно контролювати рівень літію в сироватці крові (див. ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ).
Калійзберігаючі діуретики, харчові добавки, що містять калій, або замінники солі. Завдяки калійзберігаючому ефекту лізиноприлу виведення калію при застосуванні тіазидів зменшується. Застосування калійзберігаючих препаратів, калійвмісних добавок і замінників солі може призвести до істотного підвищення вмісту калію в сироватці крові, особливо у пацієнтів із порушеннями функції нирок і цукровим діабетом. Якщо одночасне застосування комбінації лізиноприлу і гідрохлоротіазиду та будь-якого із зазначених вище засобів необхідне, лікування слід проводити з обережністю на тлі регулярного контролю вмісту калію в сироватці крові (див. ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ).
Лікарські засоби, здатні спричиняти шлуночкову тахікардію типу пірует. Через ризик розвитку гіпокаліємії слід дотримуватися обережності при одночасному застосуванні гідрохлоротіазиду і лікарських засобів, здатних спричинити шлуночкову тахікардію типу пірует (деякі антиаритмічні, антипсихотичні засоби та інші препарати).
Трициклічні антидепресанти/антипсихотичні препарати/анестетики. Одночасне застосування деяких анестетиків, трициклічних антидепресантів або антипсихотичних препаратів та інгібіторів АПФ може призвести до додаткового зниження АТ (див. ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ).
НПЗП, включаючи ацетилсаліцилову кислоту. При тривалому застосуванні НПЗП (селективні інгібітори ЦОГ-2, ацетилсаліцилова кислота в дозі >3 г/добу, неселективні НПЗП) можливе зменшення вираженості антигіпертензивної і діуретичної дії інгібіторів АПФ і тіазидів. Одночасне застосування НПЗП та інгібіторів АПФ може призводити до збільшення вмісту калію в сироватці крові і погіршення функції нирок. Зазвичай зазначені явища мають зворотний характер. У рідкісних випадках може розвиватися ниркова недостатність, особливо у разі порушення функції нирок, наприклад у пацієнтів літнього віку або у пацієнтів з дегідратацією.
Препарати золота. У пацієнтів, які отримують інгібітори АПФ, частіше виявляли нітритоїдні (вазомоторні) реакції на тлі застосування ін’єкційних форм препаратів золота (наприклад натрію ауротіомалату). Для нітритоїдних реакцій характерна поява симптомів вазодилатації (почервоніння шкіри), нудоти, запаморочення та артеріальної гіпотензії.
Симпатоміметики можуть послаблювати антигіпертензивний ефект інгібіторів АПФ.
Протидіабетичні засоби. Відомо, що при одночасному застосуванні інгібіторів АПФ і протидіабетичних лікарських засобів (інсуліни та гіпоглікемічні препарати для перорального застосування) можливе більш виражене зниження рівня глюкози в крові з ризиком розвитку гіпоглікемії. Найчастіше гіпоглікемія розвивається в перші тижні комбінованої терапії у пацієнтів із порушеннями функції нирок.
Амфотерицин В (для парентерального введення), карбеноксолон, кортикостероїди, кортикотропін (АКТГ) або стимулюючі проносні засоби. Гідрохлоротіазид може збільшити вираженість порушень електролітного балансу, зокрема гіпокаліємії.
Солі кальцію. При одночасному застосуванні з тіазидними діуретиками можливе збільшення вмісту кальцію в сироватці крові, що пов’язано зі зниженням екскреції кальцію із сечею.
Cерцеві глікозиди. При гіпокаліємії, що виникає на тлі застосування тіазидів, можливе підвищення токсичності препаратів дигіталісу.
Колестирамін і колестипол. При одночасному застосуванні із колестираміном і колестиполом знижується всмоктування гідрохлоротіазиду. Таким чином, сульфонамідні діуретики слід приймати мінімум за 1 год до або через 4–6 год після прийому зазначених препаратів.
Недеполяризуючі міорелаксанти (наприклад тубокурарину хлорид). Можливе посилення дії міорелаксантів на тлі застосування гідрохлоротіазиду.
Ко-тримоксазол (триметоприм/сульфаметоксазол). У пацієнтів, які постійно застосовують інгібітори АПФ і одночасно застосовують ко-тримоксазол (триметоприм/сульфаметоксазол), існує підвищений ризик розвитку гіперкаліємії (див. ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ).
Соталол. При гіпокаліємії, що виникає при застосуванні тіазидів, зростає ризик розвитку аритмії при застосуванні соталолу.
Алопуринол. При одночасному застосуванні інгібіторів АПФ та алопуринолу зростає ризик розвитку ураження нирок і розвитку лейкопенії.
Циклоспорин. При одночасному застосуванні інгібіторів АПФ та циклоспорину зростає ризик розвитку ураження нирок і розвитку гіперкаліємії.
Ловастатин. При одночасному застосуванні інгібіторів АПФ та ловастатину зростає ризик гіперкаліємії.
Цитостатики, імунодепресанти, прокаїнамід. При одночасному застосуванні з інгібіторами АПФ зростає ризик розвитку лейкопенії (див. ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ).
Тканинні активатори плазміногену. При одночасному застосуванні з тканинними активаторами плазміногену можливе підвищення ризику розвитку ангіоневротичного набряку.
Інгібітори mTOR (наприклад сиролімус, еверолімус, темсиролімус). У пацієнтів, які постійно застосовують інгібітори АПФ, при одночасному застосуванні інгібіторів mTOR існує підвищений ризик розвитку ангіоневротичного набряку (див. ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ).

дані про передозування у людини обмежені. При передозуванні інгібіторів АПФ можуть відмічати такі симптоми: артеріальна гіпотензія, циркуляторний шок, порушення електролітного балансу, ниркова недостатність, гіпервентиляція, тахікардія, відчуття серцебиття, брадикардія, запаморочення, тривожність, кашель.
При передозуванні показано проведення інфузії фізіологічного р-ну.
При розвитку артеріальної гіпотензії пацієнта слід покласти на спину. При необхідності показано проведення інфузії ангіотензину II та/або в/в введення катехоламінів. Якщо препарат прийнятий нещодавно, показано проведення заходів, спрямованих на виведення лізиноприлу (наприклад стимулювання блювання, промивання шлунка, введення абсорбентів і сульфату натрію).
Лізиноприл може бути виведений із загального кровотоку шляхом гемодіалізу (див. ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ). При розвитку брадикардії, стійкої до терапії, показано встановлення штучного водія ритму. Слід ретельно контролювати показники життєво важливих функцій, вміст електролітів і креатиніну в сироватці крові.
Симптомами передозування гідрохлоротіазиду є підвищення діурезу, пригнічення свідомості (аж до коми), судоми, парез, порушення серцевого ритму, ниркова недостатність.
Для корекції брадикардії або виражених вагусних реакцій показано введення атропіну.
Гіпокаліємія може призвести до посилення аритмії у пацієнтів, які отримують дигоксин.

в оригінальній упаковці при температурі не вище 25 °С. Зберігати в недоступному для дітей місці.