Ванстаф (Onestaff)

діюча речовина: vancomycin hydrochloride;

1 флакон містить ванкоміцину гідрохлориду, що еквівалентно ванкоміцину 1000 мг;

допоміжні речовини: відсутні.

Ліофілізат для розчину для інфузій.

Основні фізико-хімічні властивості: білий або від майже білого до світло жовтувато-коричневого кольору ліофілізований порошок або маса в прозорому скляному флаконі, закупореному гумовою пробкою для ліофілізації сірого кольору з двома ніжками, обтиснутою алюмінієвим ковпачком з поліпропіленовим диском темно-синього кольору.

Протимікробні засоби для системного застосування. Глікопептидні антибіотики. Код АТX J01X A01.

Фармакодинаміка.

Ванкоміцин — трициклічний глікопептидний антибіотик, який отримують з Amycolatopsis orientalis (колишня назва — Nocardia orientalis).

Бактерицидна дія ванкоміцину зумовлює переважно пригнічення біосинтезу клітинних стінок. Крім того, ванкоміцин впливає на проникність мембран бактеріальних клітин та синтез РНК. Перехресна резистентність між ванкоміцином та іншими антибіотиками відсутня. Ванкоміцин не активний in vitro проти грамнегативних бацил, мікобактерій та грибів.

Синергія

Комбінація ванкоміцину та аміноглікозиду in vitro діє синергістично проти багатьох штамів Staphylococcus aureus, Streptococcus bovis, ентерококів та групи зеленящих стрептококів.

Доведено, що ванкоміцин активний проти більшості штамів указаних нижче мікроорганізмів як in vitro, так і при клінічних інфекціях (див. розділ «Спосіб застосування та дози»).

Аеробні грампозитивні мікроорганізми

Дифтероїди.

Ентерококи (наприклад, Enterococcus faecalis).

Стафілококи, в тому числі Staphylococcus aureus та Staphylococcus epidermidis (включно з гетерогенними метицилінрезистентними штамами).

Streptococcus bovis.

Група зеленявих стрептококів.

Попри наявність наведених нижче in vitro даних, їх клінічне значення невідоме.

Ванкоміцин демонструє in vitro мінімальну інгібіторну концентрацію (МІК), що дорівнює 1 мкг/мл або менше, проти більшості (≥ 90%) штамів стрептококів, зазначених нижче, та МІК, що дорівнює 4 мкг/мл або менше, проти більшості (≥ 90%) штамів інших указаних мікроорганізмів, однак безпека та ефективність ванкоміцину для лікування клінічних інфекцій, спричинених цими мікроорганізмами, дотепер не підтверджені результатами адекватних та добре контрольованих клінічних досліджень.

Аеробні грампозитивні мікроорганізми

Listeria monocytogenes.

Streptococcus pyogenes.

Streptococcus pneumoniae (в тому числі пеніцилінрезистентні штами).

Streptococcus agalactiae.

Анаеробні грампозитивні мікроорганізми

Види actinomyces.

Види lactobacillu.

Методи дослідження чутливості

Якщо можливо, клінічна мікробіологічна лабораторія повинна надати лікарям підсумкові звіти про результати дослідження чутливості in vitro до протимікробних лікарських засобів, що використовуються у місцевих лікарнях та інших закладах надання медичної допомоги населенню, як періодичні звіти з описом профілю чутливості госпітальних та негоспітальних патогенів. Ці результати повинні допомагати лікарям у виборі найефективніших протимікробних засобів.

Методи розведення

Для визначення протимікробної МІК використовують кількісні методи. Ці МІК є показником чутливості бактерії до протимікробного препарату. МІК повинні визначатися за допомогою стандартизованої методики тесту (поживний бульйон, агар або мікророзведення). Значення МІК слід інтерпретувати згідно з критеріями, наведеними в Таблиці 1.

Методики дифузії

Якісні методи, що передбачають вимірювання діаметрів зон, також дозволяють отримати показники чутливості бактерій до протимікробних препаратів; розмір зони повинен визначатися за допомогою стандартизованого методу. Для цієї процедури використовують паперові диски, просякнуті 30 мкг ванкоміцину, щоб визначити чутливість мікроорганізмів до ванкоміцину. Контрольні точки дифузії для дисків представлені у Таблиці 1.

Таблиця 1

Критерії інтерпретації результатів тесту на чутливість до ванкоміцину

^a Ізоляти, виділені при МІК ванкоміцину від 8 до 16 мкг/мл, слід додатково дослідити щодо резистентності до ванкоміцину за допомогою стандартизованих процедур.

^b Чашки слід витримати протягом повної доби й дослідити за допомогою прохідного світла. Виміряти діаметр зон повного пригнічення (неозброєним оком) з діаметром диска включно. Краєм зони слід вважати ділянку без явно видимого росту, який можна виявити неозброєним оком. Ігнорувати слабкий ріст дрібних колоній, які можна виявити тільки за допомогою лупи, на краях зони пригнічення росту. Будь-який помітний ріст у межах зони пригнічення вказує на резистентність до ванкоміцину. Мікроорганізми з проміжними зонами слід дослідити за допомогою стандартизованого методу розведення.

^c Тести з розведенням слід виконувати, щоб визначити чутливість усіх культур стафілококів. Тести за методом дискової дифузії не є достовірними для дослідження ванкоміцину, оскільки не дозволяють диференціювати ванкоміцинчутливі ізоляти S. aureus від ванкоміцинпроміжних, а також розрізняти ванкоміцинчутливі, проміжні та резистентні ізоляти коагулазонегативних стафілококів.

^d Будь-який ізолят S. aureus, для якого МІК ванкоміцину становить ≥ 8 мкг/мл, слід відправити до референтної лабораторії.

^e Будь-який ізолят коагулазонегативного Staphylococcus, для якого МІК ванкоміцину становить ≥ 32 мкг/мл, слід відправити до референтної лабораторії.

^f Рідкісні резистентні ізоляти не дозволяють визначити інші категорії результатів, окрім «Чутливий». Якщо результати дослідження ізоляту відповідають критеріям категорії нечутливих мікроорганізмів, слід підтвердити ідентифікацію мікроорганізму та результати тесту на чутливість до ванкоміцину. Після підтвердження виділені ізоляти слід відправити до референтної лабораторії.

^g Критерії інтерпретації застосовні тільки до тестів, що виконувалися за методом мікророзведення в поживному бульйоні з використанням бульйону Мюллера-Гінтона з підібраним катіонним складом із додаванням 2–5% лізованої кінської крові.

^h Критерії інтерпретації застосовні тільки для тестів, що виконувалися за методом дискової дифузії з використанням агару Мюллера-Гінтона з додаванням 5% дефібринізованої овечої крові та інкубованим у 5% CO₂.

Контроль якості

Стандартизовані процедури тесту на чутливість вимагають використання лабораторних контрольних мікроорганізмів для моніторингу та забезпечення точності й збіжності витратних матеріалів та реактивів, потрібних для аналізу, а також технічних знань осіб, які виконують тест. При виконанні тесту з використанням відповідних штамів контролю якості стандартний порошок ванкоміцину повинен забезпечувати значення МІК, наведені в Таблиці 2. У разі дослідження за методом дифузії з використанням штамів контролю якості диск із 30 мкг ванкоміцину повинен забезпечувати діаметри зон, указані в Таблиці 2.

Таблиця 2

Діапазони тесту контролю якості при визначенні чутливості in vitro

^a Штам для контролю якості та критерії інтерпретації для дослідження чутливості до ванкоміцину штамів ентерококів.

^b Критерії інтерпретації застосовні тільки до тестів, що виконувалися з використанням бульйону Мюллера-Гінтона з підібраним катіонним складом із додаванням 2–5% лізованої кінської крові. Критерії інтерпретації застосовні тільки до тестів, що виконувалися з використанням агару Мюллера-Гінтона з додаванням 5% дефібринізованої овечої крові та інкубованим у 5% CO₂.

^c Штам для контролю якості та критерії інтерпретації для дослідження чутливості до ванкоміцину штамів Streptococci, крім S. pneumoniae.

Фармакокінетика.

Ванкоміцин погано всмоктується після орального застосування.

У пацієнтів з нормальною функцією нирок багаторазове внутрішньовенне введення 1 г ванкоміцину (15 мг/кг) шляхом інфузії тривалістю 60 хвилин забезпечує середню плазмову концентрацію близько 63 мкг/мл одразу після закінчення інфузії, середню плазмову концентрацію близько 23 мкг/мл через 2 години після інфузії та середню плазмову концентрацію близько 8 мкг/мл через 11 годин після закінчення інфузії. Багаторазове введення 500 мг шляхом інфузії тривалістю 30 хвилин забезпечує середню плазмову концентрацію близько 49 мкг/мл одразу після закінчення інфузії, середню плазмову концентрацію близько 19 мкг/мл через 2 години після інфузії та середню плазмову концентрацію близько 10 мкг/мл через 6 годин після закінчення інфузії. Плазмова концентрація на тлі багаторазового введення препарату приблизно дорівнює концентрації після одноразового введення.

Середній період напіввиведення ванкоміцину з плазми крові у людей з нормальною функцією нирок становить від 4 до 6 годин. Протягом перших 24 годин близько 75% введеної дози ванкоміцину виводиться із сечею шляхом клубочкової фільтрації. Середній плазмовий кліренс становить приблизно 0,058 л/кг/годину, а середній нирковий кліренс — приблизно 0,048 л/кг/годину. Порушення функції нирок призводить до сповільнення виведення ванкоміцину. В анефричних пацієнтів середній період напіввиведення препарату становить 7,5 діб. Коефіцієнт розподілу дорівнює 0,3–0,43 л/кг. Явний метаболізм препарату відсутній. Близько 60% дози ванкоміцину, введеної інтраперитонеально під час сеансу перитонеального діалізу, системно всмоктується протягом 6 годин. Сироваткова концентрація близько 10 мкг/мл досягається при інтраперитонеальному введенні 30 мг/кг ванкоміцину. Однак безпека та ефективність інтраперитонеального застосування ванкоміцину дотепер не підтверджені результатами адекватних та добре контрольованих досліджень (див. розділ «Особливості застосування»).

У людей літнього віку загальний системний та нирковий кліренс ванкоміцину може бути зниженим. Ванкоміцин зв’язується з білками сироватки крові приблизно на 55%, як було визначено за допомогою ультрафільтрації при сироваткових концентраціях від 10 до 100 мкг/мл. Після внутрішньовенного введення ванкоміцину інгібіторні концентрації препарату наявні в плевральній, перикардіальній, асцитичній та синовіальній рідинах, у сечі, у рідині, отриманій у результаті перитонеального діалізу та в тканині вушка передсердя. Ванкоміцин погано дифундує через здорові м’які мозкові оболонки у спинно-мозкову рідину, однак за наявності запалення м’яких мозкових оболонок препарат проникає у спинно-мозкову рідину.

• Лікування серйозних або тяжких інфекцій, спричинених чутливими штамами метицилінрезистентних (β-лактамрезистентних) стафілококів.
• Лікування пацієнтів з алергією на пеніциліни,  в тому числі коли застосування інших засобів, включаючи пеніциліни або цефалоспорини, не принесло позитивних результатів.
• Лікування інфекцій, спричинених ванкоміцинчутливими мікроорганізмами, резистентними до інших протимікробних лікарських засобів.
• Лікування стафілококового ендокардиту,  спричиненого    S. viridans або S. bovis. При ендокардиті, спричиненому ентерококами (наприклад, E. faecalis), ванкоміцин ефективний тільки у комбінації з аміноглікозидами.
• Лікування дифтероїдного ендокардиту.
• Лікування раннього ендокардиту протезованого клапана, спричиненого S. epidermidis або дифтероїдами, у комбінації з рифампіном, аміноглікозидом або обома препаратами.
• Лікування інших інфекцій, спричинених стафілококами, в тому числі при септицемії, інфекціях кісток, інфекціях нижніх дихальних шляхів, інфекціях шкіри та структур шкіри.
• Лікування локалізованих гнійних стафілококових інфекцій як доповнення до відповідних хірургічних заходів.
• Лікування антибіотикасоційованого псевдомембранозного коліту, спричиненого Сlostridium difficile (пероральне застосування).

Ванкоміцину гідрохлорид для ін’єкцій протипоказаний пацієнтам із наявністю гіперчутливості до цього антибіотика.

Одночасне застосування ванкоміцину та анестетиків асоціювалося з еритемою та гістаміноподібною гіперемією (див. розділ «Особливості застосування») та анафілактоїдними реакціями (див. розділ «Побічні реакції»).

Рекомендується моніторинг функції нирок у пацієнтів, які одночасно та/або послідовно приймають ванкоміцин та інші потенційно нейротоксичні та/або нефротоксичні лікарські засоби системної або місцевої дії, такі як амфотерицин В, аміноглікозиди, бацитрацин, поліміксин В, колістин, віоміцин або цисплатин.

Застереження

Інфузійні реакції

Швидке болюсне введення (наприклад протягом кількох хвилин) може супроводжуватися надмірною артеріальною гіпотензією, включаючи шок та зрідка – зупинку серця.

Ванкоміцину гідрохлорид для ін’єкцій слід вводити у вигляді розведеного розчину протягом не менше 60 хвилин, щоб запобігти розвитку інфузійних реакцій. Припинення інфузії зазвичай призводить до швидкого усунення цих реакцій.

Нефротоксичність

Системна експозиція ванкоміцину може призвести до розвитку гострого ураження нирок (ГУН). Ризик ГУН зростає з підвищенням системної експозиції/сироваткової концентрації препарату. Необхідно забезпечити моніторинг функції нирок в усіх пацієнтів, особливо в пацієнтів із наявними порушеннями функції нирок, пацієнтів із супутніми захворюваннями, що зумовлюють схильність до розвитку ниркової недостатності, а також у пацієнтів, які одночасно приймають нефротоксичні препарати.

Ототоксичність

Ототоксичність спостерігалася в пацієнтів, які отримували ванкоміцину гідрохлорид для ін’єкцій. Ототоксичність може бути транзиторною або стійкою. Ототоксичність спостерігалася в більшості пацієнтів, які одержали надто великі дози, вже страждали на зниження слуху або які одночасно отримували інші ототоксичні лікарські засоби (наприклад, аміноглікозиди). Ванкоміцин слід застосовувати з обережністю пацієнтам із нирковою недостатністю з огляду на значне підвищення ризику токсичності при високих концентраціях у крові протягом тривалого часу.

Дозування ванкоміцину гідрохлориду для ін’єкцій необхідно відкоригувати пацієнтам із нирковою дисфункцією (див. нижче «Запобіжні заходи» та розділ «Спосіб застосування та дози»).

Зафіксовано про випадки діареї, асоційованої з Сlostridium difficile (CDАD), на тлі застосування майже всіх антибактеріальних засобів, в тому числі ванкоміцину гідрохлориду для ін’єкцій, що за тяжкістю може коливатися від легкої діареї до коліту з летальними наслідками. Лікування антибактеріальними засобами впливає на нормальну мікрофлору товстої кишки, що призводить до посиленого росту Сlostridium difficile.

Сlostridium difficile виробляє токсини А і В, що спричиняють розвиток CDАD. Штами Сlostridium difficile, що виробляють гіпертоксин, спричиняють підвищення захворюваності та смертності, оскільки ці інфекції можуть бути рефрактерними до протимікробної терапії та зумовлювати необхідність у колектомії. CDАD необхідно підозрювати в усіх пацієнтів із діареєю, що розвинулася після застосування антибіотиків. Слід ретельно зібрати медичний анамнез, оскільки CDАD, згідно з повідомленнями, спостерігається протягом двох місяців після лікування антибактеріальними засобами.

Якщо підозрюється або підтверджено CDАD, триваюче лікування антибіотиком, окрім спрямованого проти Сlostridium difficile, може бути необхідним припинити. Відповідну корекцію водно-електролітного балансу, білкову підтримку, лікування антибіотиком проти Сlostridium difficile, а також хірургічне обстеження слід призначати за наявності клінічних показань.

Геморагічний оклюзійний ретинальний васкуліт (HORV)

Геморагічний оклюзійний ретинальний васкуліт, включаючи постійну втрату зору, траплявся у пацієнтів після внутрішньокамерного або інтравітреального введення ванкоміцину під час або після операції катаракти. Безпечність та ефективність ванкоміцину, введеного внутрішньокамерно або інтравітреально, не встановлювалося адекватними та добре контрольованими дослідженнями. Ванкоміцин не призначений для профілактики ендофтальміту.

Запобіжні заходи

Клінічно значущі сироваткові концентрації після багаторазового перорального прийому ванкоміцину спостерігалися в деяких пацієнтів, які отримували лікування з приводу псевдомембранозного коліту, індукованого Сlostridium difficile.

Тривале застосування ванкоміцину гідрохлориду для ін’єкцій може зумовити посилений ріст нечутливих мікроорганізмів. Ретельне спостереження за пацієнтом критично важливе. Якщо на тлі терапії розвивається суперінфекція, слід вжити відповідних заходів. Зрідка повідомляли про розвиток псевдомембранозного коліту, спричиненого Сlostridium difficile, у пацієнтів, які отримували лікування ванкоміцину гідрохлоридом для внутрішньовенних ін’єкцій.

Щоб звести до мінімуму ризик ототоксичності, може бути корисним проведення періодичних досліджень слухової функції.

Повідомляли про випадки зворотної нейтропенії у пацієнтів, які отримували ванкоміцину гідрохлорид для ін’єкцій (див. розділ «Побічні реакції»). У пацієнтів, яким планується тривале застосування ванкоміцину гідрохлориду для ін’єкцій, або пацієнтів, які одночасно приймають лікарські засоби, що можуть спричинити нейтропенію, слід здійснювати періодичний контроль кількості лейкоцитів.

Ванкоміцину гідрохлорид для ін’єкцій подразнює тканини, тому його слід вводити безпечним внутрішньовенним шляхом. Біль, болючість та некроз спостерігаються в місці внутрішньом’язового (в/м) введення ванкоміцину гідрохлориду для ін’єкцій або ненавмисної екстравазації. Можливий розвиток тромбофлебіту, частоту й тяжкість якого можна звести до мінімуму, вводячи препарат повільно у вигляді розведеного розчину (2,5-5 г/л) та змінюючи місця венозного доступу.

Зафіксовано, що частота пов’язаних з інфузією небажаних явищ (у тому числі артеріальної гіпотензії, гіперемії, еритеми, кропив’янки та свербежу) зростає у разі одночасного застосування анестетиків. Пов’язані з інфузіями небажані явища можна мінімізувати за рахунок введення ванкоміцину у вигляді 60-хвилинної інфузії до початку введення анестетиків. Безпека та ефективність ванкоміцину, що вводиться інтратекальним (інтралюмбарним або інтравентрикулярним) шляхом або інтраперитонеальним шляхом, дотепер не підтверджені результатами адекватних та добре контрольованих досліджень.

Повідомлення свідчать, що введення стерильного ванкоміцину інтраперитонеальним шляхом під час постійного амбулаторного перитонеального діалізу (ПАПД) призводило до розвитку синдрому хімічного перитоніту. Встановлено, що тяжкість цього синдрому коливається від появи мутного діалізату окремо до появи мутного діалізату, що супроводжується болем різного ступеня у животі та підвищенням температури тіла. Цей синдром, очевидно, швидко минає після припинення інтраперитонеального введення ванкоміцину.

Призначення ванкоміцину гідрохлориду для ін’єкцій за відсутності підтвердженої або обґрунтовано підозрюваної бактеріальної інфекції або з метою профілактики, ймовірно, не принесе користі пацієнту та підвищить ризик розвитку резистентних до лікарського засобу бактерій.

Застосування пацієнтам літнього віку

Природне зниження клубочкової фільтрації з віком може призвести до підвищення сироваткових концентрацій ванкоміцину, якщо не відкоригувати дозування. Слід коригувати схеми дозування ванкоміцину для пацієнтів літнього віку (див. розділ «Спосіб застосування та дози»).

Інформація для пацієнтів

Пацієнти повинні знати, що антибактеріальні лікарські засоби, в тому числі ванкоміцину гідрохлорид для ін’єкцій, слід застосовувати тільки для лікування бактеріальних інфекцій. Ці засоби не лікують вірусні інфекції (наприклад, звичайну застуду). Якщо препарат Ванстаф призначено для лікування бактеріальної інфекції, пацієнтів слід поінформувати, що, хоча зазвичай вони почуватимуться краще вже на початку курсу лікування, препарат слід продовжувати приймати точно як призначено. Пропуски прийому або незавершення повного курсу терапії може призвести до зниження ефективності самого лікування та зростання ймовірності розвитку резистентності бактерій, що більше не піддаватимуться лікуванню ванкоміцину гідрохлоридом для ін’єкцій або іншими антибактеріальними препаратами в майбутньому.

Діарея, спричинена антибіотиками, зазвичай минає після їх відміни. Інколи після початку лікування антибіотиками у пацієнтів можуть з’явитися водянисті випорожнення з домішками крові (що супроводжується шлунковими спазмами з/без підвищення температури тіла), навіть через два або більше місяців після прийому останньої дози антибіотика. Якщо таке трапляється, пацієнтові слід негайно звернутися до свого лікаря.

Вагітність

Категорія С* щодо застосування під час вагітності

Дослідження впливу ванкоміцину на репродуктивну функцію тварин не проводилися. Невідомо, чи може ванкоміцин впливати на репродуктивну здатність. У контрольованому клінічному дослідженні оцінювали потенційні ототоксичні та нефротоксичні ефекти ванкоміцину на новонароджених після застосування препарату вагітним жінкам для лікування серйозних стафілококових інфекцій, що розвинулися як ускладнення зловживання наркотиками із внутрішньовенним введенням.  Ванкоміцин був виявлений у пуповинній крові. Сенсоневральної втрати слуху або нефротоксичності, спричинених ванкоміцином, не спостерігалося. В одного немовляти, чия мати отримувала ванкоміцин у третьому триместрі вагітності, розвинулася кондуктивна втрата слуху, що не була пов’язана із застосуванням ванкоміцину. Оскільки кількість пацієнток, які отримували лікування ванкоміцином у цьому дослідженні, обмежена, а ванкоміцин вводили тільки в другому та третьому триместрах вагітності, невідомо, чи спричиняє ванкоміцин шкоду для плода. Ванкоміцин слід призначати вагітним жінкам тільки за явної необхідності.

* - У дослідженнях репродуктивної функції на тваринах продемонстровано побічні ефекти на плід. Адекватних та контрольованих досліджень у людей немає. Застосування можливе лише у разі переважання потенційної користі над ризиками (FDA Pregnancy Categories).

Період годування груддю

Ванкоміцину гідрохлорид для ін’єкцій екскретується в грудне молоко. Слід з обережністю призначати ванкоміцину гідрохлорид для ін’єкцій жінкам, які годують груддю. З огляду на можливість розвитку небажаних явищ, рішення щодо припинення годування груддю або відміни препарату слід приймати, враховуючи важливість препарату для матері.

Фертильність

Хоча довготривалі дослідження на тваринах з метою оцінювання канцерогенного потенціалу не проводилися, результати стандартних лабораторних тестів вказують на відсутність мутагенного потенціалу ванкоміцину гідрохлориду для ін’єкцій. Спеціальні дослідження впливу на фертильність не проводилися.

Дані відсутні. 

Інфузійні небажані явища пов’язані як з концентрацією, так і зі швидкістю введення ванкоміцину. Дорослим рекомендується вводити препарат у концентрації не більше 5 мг/мл та зі швидкістю не більше 10 мг/хвилину (див. також рекомендації залежно від віку нижче). Деяким пацієнтам, які потребують обмеження рідини, можна використовувати концентрацію до 10 мг/мл; застосування таких підвищених концентрацій може супроводжуватися підвищенням ризику пов’язаних з інфузією небажаних явищ. Швидкість інфузії 10 мг/хвилину або менше асоціюється з меншою частотою пов’язаних з інфузією небажаних явищ (див. розділ «Побічні реакції»). Однак пов’язані з інфузією небажані реакції можуть спостерігатися при будь-якій швидкості інфузії або концентрації.

Пацієнти з нормальною функцією нирок

Дорослі

Звичайна добова доза для внутрішньовенного введення становить 2 г, яку вводять по 500 мг кожні 6 годин або по 1 г кожні 12 годин. Кожну дозу слід вводити зі швидкістю не більше 10 мг/хвилину або протягом не менше 60 хвилин, залежно від того, що триває довше. Інші пов’язані з пацієнтом фактори, такі як вік або ожиріння, можуть вимагати модифікації звичайної добової дози для внутрішньовенного введення.

Звичайна доза ванкоміцину для внутрішньовенного введення становить 10 мг/кг на дозу, яку вводять кожні 6 годин. Одну дозу слід вводити протягом не менше 60 хвилин. У таких пацієнтів може бути необхідним ретельний моніторинг сироваткових концентрацій ванкоміцину.

Новонароджені

У дітей віком до 1 місяця загальна добова доза для внутрішньовенного введення може бути нижчою. У новонароджених рекомендується початкова доза 15 мг/кг з подальшим переходом на 10 мг/кг кожні 12 годин для новонароджених у перший тиждень життя та кожні 8 годин надалі до досягнення ними віку 1 місяця. Одну дозу слід вводити протягом 60 хвилин. У недоношених новонароджених кліренс ванкоміцину тим нижчий, чим менший вік після зачаття. Тому в недоношених новонароджених можуть бути необхідними довші інтервали між введенням препарату. У таких пацієнтів рекомендується ретельний моніторинг сироваткових концентрацій ванкоміцину.

Пацієнти з порушеннями функції нирок та пацієнти літнього віку

Для пацієнтів із порушеннями функції нирок необхідна корекція дозування. У недоношених новонароджених та літніх людей може виникнути потреба в більшому зменшенні дози, ніж очікувалося, через гіршу функцію нирок. Визначення сироваткових концентрацій ванкоміцину допомагає оптимізувати терапію, особливо в серйозно хворих пацієнтів зі змінами функції нирок. Сироваткові концентрації ванкоміцину можна визначати за допомогою мікробіологічного аналізу, радіоімунного аналізу, флуоресцентно-поляризаційного імунного аналізу, флуоресцентного імунного аналізу або рідинної хроматографії високого тиску. Якщо можливо точно виміряти або розрахувати кліренс креатиніну, дозування для більшості пацієнтів із порушеннями функції нирок можна розрахувати за наведеною нижче таблицею. Дозування ванкоміцину гідрохлориду для ін’єкцій на добу в міліграмах приблизно дорівнює п’ятнадцятикратній швидкості клубочкової фільтрації, вираженій у мл/хвилину (див. Таблицю 3).

Таблиця 3

Дозування ванкоміцину пацієнтам із порушеннями функції нирок

Початкова доза повинна становити не менше, ніж 15 мг/кг, навіть для пацієнтів з легкими або помірними порушеннями функції нирок. Таблиця 3 не застосовна для пацієнтів з нефункціонуючими нирками. Для таких пацієнтів слід застосовувати початкову дозу 15 мг/кг маси тіла для швидкого досягнення терапевтичної сироваткової концентрації. Доза, необхідна для підтримання стабільної концентрації, становить 1,9 мг/кг/24 години. У пацієнтів із вираженими порушеннями функції нирок може бути зручнішим застосування підтримувальних доз від 250 до 1000 мг один раз кожні кілька діб, ніж щоденне введення препарату. При анурії рекомендується доза 1000 мг кожні 7-10 діб. Якщо відомий тільки рівень креатиніну сироватки крові, можна скористатися наведеною нижче формулою (з урахуванням статі, маси тіла та віку пацієнта), щоб розрахувати кліренс креатиніну. Розрахунковий кліренс креатиніну (мл/хв) є лише приблизним показником. Кліренс креатиніну слід вимірювати точно.

Рівень креатиніну сироватки повинен відповідати рівноважному стану функції нирок. Інакше розраховане значення кліренсу креатиніну не дійсне. Такий розрахунковий кліренс креатиніну вищий, ніж фактичний кліренс, у пацієнтів з такими станами: стани, що характеризуються зниженням функції нирок, такі як шок, тяжка серцева недостатність або олігурія; стани, при яких нормальна залежність між м’язовою масою та загальною масою тіла порушена, наприклад у пацієнтів з ожирінням або захворюваннями печінки, набряками або асцитом; а також стани, що супроводжуються виснаженням, порушенням живлення або неактивністю. Безпека та ефективність застосування ванкоміцину інтратекальним (інтралюмбарним або інтравентрикулярним) шляхами не встановлені. Переривчасті інфузії є рекомендованим методом введення препарату.

Сумісність з іншими лікарськими засобами та рідинами для в/в введення

Наступні розчинники фізично та хімічно сумісні (із 4 г/л ванкоміцину гідрохлориду):

5% розчин декстрози для ін’єкцій

5% розчин декстрози для ін’єкцій та 0,9% розчин натрію хлориду для ін’єкцій

Лактатний розчин Рінгера для ін’єкцій

5% розчин декстрози та лактатний розчин Рінгера для ін’єкцій

0,9% розчин натрію хлориду для ін’єкцій

Належна професійна практика вимагає, щоб приготовлені суміші вводили по можливості одразу після приготування.

Розчин ванкоміцину має низьку рН і може зумовити фізичну нестабільність інших сполук.

Приготування розчину та стабільність

Під час застосування розводять вміст флакона ванкоміцину гідрохлориду для ін’єкцій стерильною водою для ін’єкцій до концентрації 50 мг ванкоміцину/мл (див. Таблицю 4, де вказаний об’єм розчинника).

Таблиця 4

Після розведення флакон можна зберігати у холодильнику протягом 14 діб без суттєвого зменшення активності препарату.

Відновлений розчин ванкоміцину (1 г/20 мл) необхідно додатково розвести не менш як у 200 мл відповідного інфузійного розчину. Потрібну дозу, розведену таким чином, слід вводити переривчастими внутрішньовенними інфузіями протягом не менше як 60 хвилин.

Сумісність із рідинами для внутрішньовенного введення

Розчини, розведені 5% розчином декстрози для ін’єкцій або 0,9% розчином натрію хлориду для ін’єкцій, можна зберігати у холодильнику протягом 14 діб без суттєвого зменшення активності препарату. Розчини, розведені вказаними нижче рідинами для інфузії, можна зберігати у холодильнику протягом 96 годин:

5% розчин декстрози для ін’єкцій та 0,9% розчин натрію хлориду для ін’єкцій

Лактатний розчин Рінгера для ін’єкцій

Лактатний розчин Рінгера та 5% розчин декстрози для ін’єкцій

Ацетатний розчин Рінгера для ін’єкцій.

Розчин ванкоміцину має низьку рН і може зумовити хімічну або фізичну нестабільність інших сполук при змішуванні.

Розчини ванкоміцину та бета-лактамних антибіотиків, як доведено, фізично несумісні. Ймовірність преципітації зростає зі збільшенням концентрації ванкоміцину. Рекомендується достатньо промивати системи для внутрішньовенного введення між введенням цих антибіотиків. Також рекомендується розводити розчини ванкоміцину до концентрації 5 мг/мл або менше.

Хоча інтравітреальна ін’єкція не є схваленим способом введення ванкоміцину, повідомляли про випадки преципітації після інтравітреального введення ванкоміцину та цефтазидиму для лікування ендофтальміту з використанням різних шприців та голок. Преципітати поступово розчинялися з повним очищенням склоподібної порожнини протягом двох місяців та покращенням гостроти зору.

Лікарські препарати для парентерального введення слід перевіряти візуально на предмет наявності твердих часток та зміну кольору, перш ніж вводити, наскільки розчин та контейнер на це дозволяють.

Розчин для перорального застосування

Ванкоміцин для перорального застосування застосовують для лікування асоційованого з антибіотиками псевдомембранозного коліту, спричиненого Сlostridium difficile. При інших типах інфекцій прийом ванкоміцину перорально не ефективний. Звичайна добова доза для дорослих становить від 500 мг до 2 г у 3 або 4 прийоми протягом 7–10 діб. Загальна добова доза для дітей становить 40 мг/кг маси тіла у 3 або 4 прийоми протягом 7–10 діб. Загальна добова доза не повинна перевищувати 2 г. Відповідну дозу можна розвести в 1 унції води і дати випити пацієнтові. Щоб поліпшити смак при пероральному прийомі, до розчину можна додавати звичайні ароматизовані сиропи. Розведений розчин можна вводити через назогастральний зонд.

Звичайна доза ванкоміцину для внутрішньовенного введення становить 10 мг/кг на дозу, яку вводять кожні 6 годин. Одну дозу слід вводити протягом не менше 60 хвилин. У таких пацієнтів може бути необхідним ретельний моніторинг сироваткових концентрацій ванкоміцину.

Загальна добова доза для дітей при пероральному застосуванні становить 40 мг/кг маси тіла у 3 або 4 прийоми протягом 7–10 діб.

Новонароджені

У дітей віком до 1 місяця загальна добова доза для внутрішньовенного введення може бути нижчою. У новонароджених рекомендується початкова доза 15 мг/кг з подальшим переходом на 10 мг/кг кожні 12 годин для новонароджених у перший тиждень життя та кожні 8 годин надалі до досягнення ними віку 1 місяця. Одну дозу слід вводити протягом 60 хвилин. У недоношених новонароджених кліренс ванкоміцину тим нижчий, чим менший вік після зачаття. Тому в недоношених новонароджених можуть бути необхідними довші інтервали між введенням препарату. У таких пацієнтів рекомендується ретельний моніторинг сироваткових концентрацій ванкоміцину.

Рекомендується пітримувальне лікування, зокрема підтримка клубочкової фільтрації. Ванкоміцин погано виводиться шляхом діалізу. Зафіксовано, що гемофільтрація та гемоперфузія з використанням полісульфонової смоли дозволяють збільшити кліренс ванкоміцину. Cередня летальна доза при внутрішньовенному введенні становить 319 мг/кг у щурів та 400 мг/кг - у мишей.

При лікуванні передозування слід враховувати можливість передозування кількома лікарськими засобами, взаємодію між ними та незвичну кінетику препаратів конкретного пацієнта.

Побічні реакції, пов’язані з інфузією

Під час або незабаром після швидкої інфузії ванкоміцину гідрохлориду для ін’єкцій у пацієнтів можуть розвиватися анафілактоїдні реакції, в тому числі артеріальна гіпотензія, хрипи, задишка, кропив’янка або свербіж. Швидка інфузія також може спричинити гіперемію верхньої частини тіла («червона шия») або біль та м’язові спазми в грудній клітці та спині. Ці реакції зазвичай минають протягом 20 хвилин, але можуть тривати кілька годин. Подібні явища спостерігаються нечасто, якщо ванкоміцину гідрохлорид для ін’єкцій вводять шляхом повільної інфузії протягом 60 хвилин. У дослідженнях за участю здорових добровольців пов’язані з інфузією небажані явища не спостерігалися, якщо ванкоміцину гідрохлорид для ін’єкцій вводили зі швидкістю 10 мг/хвилину або менше.

Нефротоксичність

Системна експозиція ванкоміцину може призвести до розвитку ГУН. Ризик ГУН зростає з підвищенням системної експозиції/сироваткової концентрації препарату. Додатковими факторами ризику ГУН у пацієнтів, які отримують лікування ванкоміцином, є одночасне застосування лікарських засобів, відомих як нефротоксичні, наявність у пацієнта порушень функції нирок та супутніх захворювань, що зумовлюють схильність до порушення функції нирок. Зафіксовано також випадки інтерстиціального нефриту у пацієнтів, яким застосовували ванкоміцин.

Шлунково-кишковий тракт

Під час лікування антибіотиками або після його завершення можуть з’явитися симптоми псевдомембранозного коліту (див. розділ «Особливості застосування»).

Ототоксичність

Зафіксовану велику кількість випадків втрати слуху, що асоціювалися із застосуванням ванкоміцину. Більшість із цих пацієнтів страждали на порушення функції нирок або вже мали проблеми із втратою слуху, або ж одночасно отримували лікування ототоксичним препаратом. Зрідка спостерігаються вертиго, запаморочення та шум у вухах.

Гемопоез

У багатьох пацієнтів спостерігалася зворотна нейтропенія з виникненням зазвичай через тиждень або більше після початку терапії ванкоміцином, або після отримання загальної дози більше 25 г препарату. Нейтропенія, очевидно, швидко минає після відміни ванкоміцину. Зрідка спостерігалася тромбоцитопенія. Хоча причинно-наслідковий зв’язок не встановлено, зрідка спостерігався зворотний агранулоцитоз (кількість гранулоцитів <500/мм³).

Флебіт

Повідомляли про запалення в місці ін’єкції.

Інше

Нечасто у пацієнтів спостерігалися анафілаксія, медикаментозна гарячка, нудота, озноб, еозинофілія, висипання (у тому числі ексфоліативний дерматит), лінійний бульозний IgA-дерматоз, синдром Стівенса-Джонсона, токсичний епідермальний некроліз та васкуліт у зв’язку із застосуванням ванкоміцину.

Зафіксовано випадки хімічного перитоніту після інтраперитонеального введення препарату (див. розділ «Особливості застосування»).

Повідомлення, отримані в післяреєстраційному періоді

Є дані, що при застосуванні ванкоміцину було ідентифіковано вказані нижче небажані реакції. Достовірно оцінити їх частоту або встановити причинно-наслідковий зв’язок із застосуванням препарату неможливо.

Розлади з боку шкіри та підшкірної клітковини

Медикаментозні висипання з еозинофілією та системними симптомами (DRESS).

2 роки.

Відновлений розчин зберігати при температурі 2–8°С протягом 96 годин.

Зберігати при температурі не вище 25 °С. Зберігати у недоступному для дітей місці.

Несумісність.

Цей лікарський засіб не слід змішувати з іншими лікарськими засобами, за винятком вказаних у розділі «Спосіб застосування та дози».

Ліофілізат для розчину для інфузій у флаконі. По 1 флакону з порошком у пачці.

За рецептом.

Ауробіндо Фарма Лімітед/Aurobindo Pharma Limited.

Юніт-IV, Плот No: 4, 34 до 48, ЕПІП, ТСІІК, ІДА, Пaшаміларам, Патанчеру Мандал, Cангаредді Дістрікт, Сангаредді, Телангана 502307, Індія /Unit-IV, Plot No: 4, 34 to 48, ЕРІР, TSIIC, IDA, Pashamylaram, Patancheru Mandal, Sangareddy District, Sangareddy, Telangana 502307, India.