Едицин^® (Edicin) (271386) - інструкція із застосування ATC-класифікація

діюча речовина: ванкоміцину гідрохлорид;

1 флакон містить 0,5 г (500 000 МО) або 1 г (1 000 000 МО) ванкоміцину гідрохлориду.

Ліофілізат для розчину для інфузій.

Основні фізико-хімічні властивості: ліофілізована субстанція білого або майже білого кольору.

Протимікробні засоби для системного застосування. Глікопептидні антибіотики. Код АТХ J01X A01.

Фармакодинаміка.

Ванкоміцин — це трициклічний глікопептидний антибіотик, отриманий з Amycolatopsis orientalis. Первинним механізмом дії ванкоміцину є інгібування синтезу клітинної стінки. Крім цього, ванкоміцин може змінити проникність клітинної мембрани бактерій та синтезу РНК. Перехресної резистентності між ванкоміцином та іншими антибіотиками не виникає.

Граничні значення МІК, встановлені Європейським комітетом з випробування антимікробної чутливості (EUCAST)

¹Нечутливі ізоляти є рідким явищем або про них наразі немає даних. Ідентифікація та результати тесту для визначення чутливості мікроорганізмів до антимікробних препаратів на будь-якому ізоляті мають бути підтверджені, а ізолят відправлений до довідкової лабораторії.

²Граничні значення базуються на епідеміологічних точках відсікання (ECOFFs), які відокремлюють ізоляти дикого типу від ізолятів, що мають знижену чутливість.

Розповсюдженість набутої резистентності для виділених видів може змінюватися залежно від місцевості, тому бажано мати локальну інформацію про резистентність, особливо при лікуванні тяжких інфекцій. У разі необхідності слід звернутися за консультацією до експертів, якщо резистентність поширена у цій місцевості настільки, що корисність препарату щодо щонайменше кількох типів інфекцій викликає сумнів.

Зазвичай чутливі мікроорганізми

Грампозитивні аеробні мікроорганізми

Enterococcus faecalis

Staphylococcus aureus

Коагулазонегативні стафілококи

Стрептококи групи В

Стрептококи групи C

Стрептококи групи G

Пневмонія, спричинена Streptococcus pneumoniae

Streptococcus pyogenes

Стрептококи групи Viridans

Види, для яких не характерна набута резистентність

Грампозитивні аеробні мікроорганізми

Enterococcus faecium

Clostridium difficile (наприклад, токсикогенні штами-збудники псевдомембранозного коліту) — це цільовий вид мікроорганізмів для орального застосування, де досягаються високі внутрішньопросвітні концентрації ванкоміцину.

Фармакокінетика.

Ванкоміцин вводити внутрішньовенно для лікування системних інфекцій.

У пацієнтів з нормальною функцією нирок після багаторазового внутрішньовенного введення дози 1 г ванкоміцину (15 мг/кг) протягом 60 хвилин середня концентрація у плазмі крові становить приблизно 63 мг/л одразу після завершення інфузії; середня концентрація у плазмі крові становить приблизно 23 мг/л через 2 години після інфузії. Після багаторазового введення дози 500 мг протягом 30 хвилин середня концентрація у плазмі крові становить приблизно 49 мг/л одразу після завершення інфузії; середня концентрація у плазмі крові становить приблизно 19 мг/л через 2 години після інфузії; середня концентрація у плазмі крові становить приблизно 10 мг/л через 6 годин після інфузії. Після багаторазового введення концентрації у плазмі крові подібні до тих, що спостерігаються після введення разової дози.

Середній період напіввиведення ванкоміцину з плазми становить від 4 до 6 годин у пацієнтів з нормальною функцією нирок. Приблизно 75% прийнятої дози ванкоміцину виводиться із сечею шляхом гломерулярної фільтрації протягом перших 24 годин. Середній плазмовий кліренс становить приблизно 0,058 л/кг/год, а середній нирковий кліренс — приблизно 0,048 л/кг/год. Нирковий кліренс ванкоміцину є досить постійним і становить від 70% до 80% виведення ванкоміцину. Об’єм розподілу варіює у межах від 0,39 до 0,97 л/кг. Очевидного метаболізму препарату немає. Як показала ультрафільтрація, при концентрації в сироватці крові від 10 мг/л до 100 мг/л, майже 55% введеного ванкоміцину зв'язується з білками плазми крові.

Після в/в введення ванкоміцину гідрохлориду він виявляється в iнгiбуючiй концентрації: у плевральнiй, перикардiальнiй, асцитичнiй та синовiальнiй рiдинах, тканині вушка передсердя, а також у сечі та перитонеальнiй рідині. Ванкоміцин зовсім не проникає у спинномозкову рідину, якщо немає запалення оболонки мозку.

Порушення функції нирок уповільнює вивільнення ванкоміцину. У пацієнтів з видаленою ниркою середній період напіввиведення становить 7,5 дня.

Загальний системний та нирковий кліренс ванкоміцину може знижуватись у пацієнтів літнього віку через природне зниження швидкості клубочкової фільтрації.

Ванкоміцин значно не абсорбується зі шлунково-кишкового тракту, а тому не є ефективним при пероральному застосуванні для лікування інфекцій, окрім стафілококового ентероколіту та псевдомембранозного коліту, спричинених Clostridium difficile.

Перорально введений ванкоміцин зазвичай не проникає у системний кровотік, навіть при наявності вогнищ запалення. Вимірювані концентрації у сироватці крові можуть рідко спостерігатись у пацієнтів з активним псевдомембранозним колітом, спричиненим C. difficile, та у разі відсутності порушення функції нирок існує можливість накопичення препарату.

Застосування орального розчину ванкоміцину в дозі 2 г на добу протягом 16 днів пацієнтами з видаленою ниркою без запального захворювання кишечнику призводить до рівнів у сироватці крові <0,66 мкг/мл. При застосуванні доз 2 г на добу концентрація 3100 мг/кг може відзначатися у калі, а рівні < 1 мкг/мл можуть спостерігатися у сироватці крові пацієнтів з нормальною функцією нирок, які страждають на псевдомембранозний коліт.

- Лікування потенційно життєнебезпечних інфекцій, коли застосування інших ефективних і менш токсичних антимікробних засобів, включаючи пеніциліни та цефалоспорини, не принесло позитивних результатів.

- Лікування тяжких стафілококових інфекцій у пацієнтів, які не можуть приймати або не реагують на пеніциліни та цефалоспорини, або які мають інфекції, спричинені стафілококами, резистентними до інших антибіотиків.

- Лікування ендокардиту та для профілактики ендокардиту у пацієнтів, яким проводяться стоматологічні або хірургічні процедури.

- Лікування інших інфекцій, спричинених стафілококами, включаючи остеомієліт, пневмонію, септицемію та інфекції м’яких тканин.

- Лікування стафілококового ентероколіту та псевдомембранозного коліту, спричиненого Clostridium difficile.

Підвищена чутливість до ванкоміцину.

Одночасне застосування ванкоміцину та анестетиків асоціювалося з еритемою, гістаміноподібними припливами та анафілактоїдними реакціями.

Повідомлялося про підвищення частоти розвитку побічних реакцій, пов’язаних з iнфузiєю, на тлі одночасного застосування анестетикiв. Побічні реакції, пов’язані з iнфузiєю, можна мінімізувати шляхом введення ванкоміцину у вигляді 60-хвилинної інфузії перед введенням анестетикiв.

Сумісне та/або послідовне системне або місцеве застосування інших потенційно ототоксичних або нефротоксичних препаратів, таких як амфотерицин B, аміноглікозиди, бацитрацин, поліміксин B, колістин, віоміцин, цисплатин та петльові діуретики можуть підвищувати токсичну дію ванкоміцину та у разі необхідності їхнього застосування, їх слід приймати з обережністю та під відповідним наглядом.

Супутнє застосування ванкоміцину та піперациліну/тазобактаму може призвести до ризику виникнення гострої ниркової недостатності.

Необхідно дотримуватись офіційних рекомендацій з відповідного застосування антибактеріальних препаратів.

Швидке болюсне введення (наприклад, протягом кількох хвилин) може супроводжуватися вираженим зниженням артеріального тиску, включаючи шок, і, в рідкісних випадках, зупинкою серця. Ванкоміцин слід вводити у вигляді розведеного розчину протягом щонайменше 60 хвилин для уникнення швидких реакцій, пов’язаних з iнфузiєю. Припинення інфузії зазвичай призводить до швидкого зникнення цих реакцій (див. розділи «Спосіб застосування та дози» та «Побічні реакції»).

У деяких пацієнтів із запальними захворюваннями слизової оболонки кишечнику можлива значна системна абсорбція при внутрішньому прийомі ванкоміцину, тому можливий ризик розвитку побічних реакцій, пов’язаних із парентеральним застосуванням. Ризик збільшується у пацієнтів з порушенням функції нирок. Слід відмітити, що загальний системний та нирковий кліренс ванкоміцину знижується у пацієнтів літнього віку.

Через свою потенційну ототоксичність та нефротоксичність ванкоміцин слід застосовувати з обережністю пацієнтам з нирковою недостатністю (включаючи анурію), і дозу слід зменшити з урахуванням ступеня порушення функції нирок. Ризик токсичної дії значно підвищується на тлі високої концентрації в крові або при тривалій терапії. Слід контролювати рівні в крові та регулярно проводити моніторинг функції нирок.

Ванкоміцин не слід застосовувати пацієнтам з порушенням слуху в анамнезі. У разі застосування препарату цими пацієнтами дозу слід коригувати, у разі можливості, шляхом періодичного визначення концентрації препарату в крові. Початку глухоти може передувати шум у вухах.

Пацієнти літнього віку більш схильні до ушкоджень слуху. Досвід застосування інших антибіотиків свідчить про те, що глухота може прогресувати, незважаючи на припинення лікування.

Ванкоміцин слід застосовувати з обережністю пацієнтам з алергією на тейкопланін, оскільки описані випадки перехресних алергічних реакцій між ванкоміцином та тейкопланіном.

Застосування дітям: рекомендується контролювати концентрації ванкоміцину у сироватці крові недоношених новонароджених та дітей грудного віку.

Одночасне застосування ванкоміцину та анестетиків асоціювалося з еритемою, гістаміноподібними припливами у дітей.

Застосування пацієнтам літнього віку: природне зменшення гломерулярної фільтрації при збільшенні віку може призвести до підвищених концентрацій ванкоміцину в сироватці крові, якщо доза не скоригована (див. розділ «Спосіб застосування та дози»).

Клінічно значущі концентрації в сироватці крові спостерігались у деяких пацієнтів, які хворіли на активний псевдомембранозний коліт, спричинений C. difficile, після прийому багаторазових доз ванкоміцину перорально. Таким чином, цим пацієнтам може бути доцільним контроль рівнів в сироватці крові.

Пацієнти з граничною функцією нирок та особи віком від 60 років мають проходити періодичний контроль функції слуху та рівнів ванкоміцину в крові. Усі пацієнти, які застосовують препарат, мають проходити періодичні гематологічні дослідження, здавати аналіз сечі та проводити дослідження ниркових функцій.

Ванкоміцин дуже подразнює тканини та спричиняє некроз у місці введення при введенні внутрішньом’язово; його слід вводити внутрішньовенно. Біль у місці введення та тромбофлебіт виникає у багатьох пацієнтів, які приймають ванкоміцин, та іноді мають тяжкий перебіг.

Частота та тяжкість тромбофлебіту можуть бути мінімізовані за рахунок повільного введення розведеного розчину (2,5–5,0 г/л) та зміни місця введення препарату.

Тривале застосування ванкоміцину може призвести до надмірного росту нечутливих мікроорганізмів. Необхідно ретельно спостерігати за станом пацієнта. Якщо на тлі терапії виникає суперінфекція, слід вжити необхідні заходи. Рідко повідомлялось про псевдомембранозний коліт, спричинений C. difficile, що розвивався у пацієнтів, яким вводили ванкоміцин внутрішньовенно.

Тяжкі побічні шкірні реакції

Під час застосування ванкоміцину повідомляли про випадки тяжких шкірних побічних реакцій, таких як синдром Стівенса-Джонсона (ССД), токсичний епідермальний некроліз (ТЕН), гострий генералізований екзантематозний пустульоз (AGEP), реакція на ліки у вигляді еозинофілії та системних проявів (DRESS-синдром).які можуть бути небезпечними для життя, в т.ч. летальними (див. розділ «Побічні реакції»). Пацієнтів слід поінформувати про ознаки та симптоми тяжких шкірних побічних реакцій та ретельно контролювати їх стан під час застосування лікарського засобу.

Якщо з’являються ознаки та симптоми, що свідчать про тяжкі шкірні реакції, застосування ванкоміцину слід негайно припинити, а також слід розглянути варіанти альтернативного лікування. Якщо у пацієнта виникла серйозна реакція (ССД, TEН або AGEP) при застосуванні ванкоміцину, лікування ванкоміцином не слід починати знову.

Порушення зору

Ванкоміцин не дозволений для внутрішньокамерного або інтравітреального використання, включаючи профілактику ендофтальміту. Геморагічний оклюзійний васкуліт сітківки, включаючи постійну втрату зору, спостерігався в окремих випадках після внутрішньокамерного або інтравітреального застосування ванкоміцину під час або після операції з приводу катаракти.

Через потенційну нефротоксичність ванкоміцин слід з обережністю застосовувати пацієнтам з нирковою недостатністю (включаючи анурію), дозу потрібно зменшити з урахуванням ступеня порушення функції нирок. Ризик токсичної дії значно підвищується на тлі високої концентрації лікарського засобу у крові або при тривалій терапії. Також необхідно контролювати рівень ванкоміцину в крові та регулярно проводити моніторинг функції нирок.

Застосування у період вагітності

Тератологічні дослідження проводили на щурах при введенні доз, що в 5 разів перевищували максимальну рекомендовану для людини, та на кролях при введенні доз, що в 3 рази перевищували максимальну рекомендовану для людини, та не виявили доказів шкоди плода при введенні ванкоміцину. В ході контрольованого клінічного дослідження потенційний ототоксичний та нефротоксичний вплив ванкоміцину гідрохлориду на новонароджених оцінювали при введенні препарату вагітним жінкам для лікування серйозних стафілококових інфекцій, що ускладнюються зловживанням лікарськими засобами для внутрішньовенного введення. Ванкоміцину гідрохлорид був виявлений у пуповинній крові. Не спостерігалася нейросенсорна туговухість або нефротоксичність на тлі застосування ванкоміцину. В однієї дитини, мати якої приймала ванкоміцин у ІІІ триместрі, спостерігалася кондуктивна туговухість, що не була спричинена застосуванням ванкоміцину. Через те, що ванкоміцин застосовували тільки у ІІ та ІІІ триместрах, невідомо, чи завдавав він шкоди плоду. Ванкоміцин можна застосовувати у період вагітності тільки в разі крайньої необхідності. Слід ретельно контролювати його концентрацію в крові для мінімізації ризику токсичної дії на плід. Однак повідомлялося, що вагітні жінки можуть потребувати значно вищих доз ванкоміцину для забезпечення терапевтичної концентрації в сироватці крові. Застосування ванкоміцину у І триместрі вагітності протипоказане.

Застосування у період годування груддю: ванкоміцину гідрохлорид проникає у грудне молоко, тому годування груддю під час лікування препаратом слід припинити.

У період лікування препаратом може знижуватися здатність концентрувати увагу, що слід враховувати при керуванні автомобілем або виконанні роботи, яка вимагає посиленої уваги.

Тільки для внутрішньовенної інфузії. Не для внутрішньом’язового введення.

Побічні реакції, пов’язані з iнфузiєю, виникають при застосуванні обох концентрацій та залежать від швидкості введення ванкоміцину.

Рекомендовані концентрації не більше 5 мг/мл. Окремим пацієнтам, яким необхідно обмежувати кількість введеної рідини, можна вводити препарат з концентрацією до 10 мг/мл; застосування високих концентрацій може підвищити ризик побічних реакцій, пов’язаних з iнфузiєю. Інфузію слід вводити протягом не менше 60 хвилин. Якщо застосовувати дози вище 500 мг, швидкість введення не має перевищувати 10 мг/хв для дорослих пацієнтів. Однак можуть виникати побічні реакції, пов’язані з iнфузiєю,  при будь-якій швидкості введення або при будь-якій концентрації.

Внутрішньовенна інфузія пацієнтам з нормальною функцією нирок

Дорослі пацієнти: звичайна доза для внутрішньовенного введення становить 500 мг кожні 6 годин або 1 г кожні 12 годин у вигляді внутрішньовенної інфузії розчином натрію хлориду BP або внутрішньовенної інфузії 5 % розчином декстрози BP. Швидкість введення кожної дози не має перевищувати 10 мг/хв. Інші фактори, такі як вік, ожиріння або вагітність, можуть призвести до зміни звичайної добової дози. У більшості пацієнтів з інфекціями, спричиненими чутливими до антибіотиків мікроорганізмами, терапевтична відповідь досягається протягом 48-72 годин. Загальна тривалість терапії залежить від типу та тяжкості інфекції, а також від клінічної відповіді пацієнта.

При стафілококовому ендокардиті рекомендовано проводити лікування протягом трьох тижнів і більше.

Вагітність: повідомлялося, що значно вищі дози можуть бути необхідними для забезпечення терапевтичної концентрації в сироватці крові у вагітних жінок, але див. розділ «Особливості застосування».

Пацієнти літнього віку: може бути необхідне зниження дози більшою мірою, ніж очікувалось, у результаті зниженої функції нирок (див. нижче). Слід проводити перевірку слуху, див. розділ «Особливості застосування».

Діти: звичайна доза для внутрішньовенного введення становить 10 мг/кг на дозу кожні 6 годин (загальна добова доза становить 40 мг/кг маси тіла). Кожну дозу слід вводити протягом не менше 60 хвилин.

Немовлята мають більший об'єм розподілу та неповністю розвинену функцію нирок; таким чином, рекомендації з дозування відрізняються від тих, що застосовуються для дітей та дорослих пацієнтів. Для новонароджених та дітей грудного віку загальна добова доза має бути меншою. Запропонована початкова доза 15 мг/кг із наступною дозою 10 мг/кг кожні 12 годин у перший тиждень життя і потім кожні 8 годин до першого місяця життя. Кожну дозу слід вводити протягом не менше 60 хвилин. У цих пацієнтів слід ретельно контролювати рівні ванкоміцину в сироватці крові. Графік дозування ванкоміцину для немовлят зазначений у таблиці нижче.

a РСА = постконцептуальний вік (гестаційний вік при народженні + календарний вік)

b Концентрація креатиніну в сироватці крові становить >1,2 мг/дл, слід застосовувати початкову дозу 15 мг/кг кожні 24 години

с Концентрація креатиніну в сироватці крові не використовується для визначення дози для цих пацієнтів через відсутність надійності або відсутність інформації.

Пацієнти з порушенням функції нирок: коригування дози слід проводити для уникнення токсичних рівнів у сироватці крові. У недоношених дітей і у хворих літнього віку в результаті зниженої функції нирок може знадобитися значне зниження дози.

Регулярний контроль рівнів в сироватці крові рекомендований цим пацієнтам, оскільки повідомлялося про накопичення речовини у тканинах, особливо після тривалої терапії. Концентрація ванкоміцину в сироватці крові може бути визначена мікробіологічним методом, радіоімунологічним аналізом, поляризаційно-фазовою флуорометрією, імунологічним аналізом або методом високоефективної рідинної хроматографії. Нижче наведений графік з урахуванням значень кліренсу креатиніну.

Графік дозувань ванкоміцину у пацієнтів з порушенням функції нирок

Графік дозувань не застосовується для пацієнтів з видаленою ниркою, що перебувають на діалізі. Для цих пацієнтів початкову дозу 15 мг/кг маси тіла слід вводити для швидкого утворення терапевтичних концентрацій препарату в сироватці крові. Доза, необхідна для підтримки стабільної концентрації препарату, становить 1,9 мг/кг/24 години. Хворим з вираженою нирковою недостатністю доцільно вводити підтримуючі дози 250–1000 мг один раз у кілька днів, ніж щоденно. При анурії рекомендується доза 1 г кожні 7–10 днів.

Приготування розчину: додати 10 мл води для ін’єкцій до флакона по 0,5 г або 20 мл води для ін’єкцій до флакона по 1 г.

Визначення концентрації в сироватці крові: після застосування багаторазових доз для внутрішньовенного введення максимальні концентрації у плазмі крові, виміряні через 2 години після закінчення інфузії, становлять від 18 до 26 мг/л. Мінімальні рівні, виміряні безпосередньо перед введенням наступної дози, мають становити від 5 до 10 мг/л. Ототоксичність асоціювалась із концентраціями препарату в сироватці крові 80–100 мг/л, але вона рідко спостерігалась при концентрації препарату в сироватці крові на рівні 30 мг/л або менше.

Застосовувати дітям від народження.

При передозуванні можливе посилення побічних ефектів.

Рекомендується лікування, спрямоване на підтримання адекватної клубочкової фільтрації. Ванкоміцин погано виводиться шляхом діалізу. Гемофільтрація та гемодіаліз із застосуванням полісульфонових мембран може збільшувати кліренс ванкоміцину та зменшувати його кількість у крові. Повідомлялося, що гемоперфузія з використанням амберлітової смоли XAD-4 мала обмежену користь. Специфічний антидот невідомий.

Побічні реакції класифіковані за органами і системами та частотою їх виникнення: дуже часто (≥ 1/10), часто (≥ 1/100, < 1/10), нечасто (≥ 1/1000, < 1/100), поодинокі (≥ 1/10000, < 1/1000), рідкісні (< 1/10000), частота невідома (не може бути оцінена за наявними даними).

Під час або одразу після швидкої інфузії ванкоміцину найпоширенішими побічними реакціями є флебіт, псевдоалергічні, анафілактичні, анафілактоїдні реакції, виражене зниження артеріального тиску, приплив до верхньої частини тіла (синдром червоної шиї), біль та спазми м’язів грудей та спини, хрипіння. Ці реакції зазвичай зникають за 20 хвилин, але можуть спостерігатися протягом декількох годин. При повільному введенні препарату такі реакції практично не виникають. При неправильному введенні (не внутрішньовенному) у місці введення може виникнути біль, запалення, подразнення та некроз тканин.

Рекомендується лікування, спрямоване на підтримання адекватної клубочкової фільтрації. Ванкоміцин погано виводиться шляхом діалізу. Гемофільтрація та гемодіаліз із застосуванням полісульфонових мембран може збільшувати кліренс ванкоміцину та зменшувати його кількість у крові. Специфічний антидот невідомий.

З боку крові та лімфатичної системи: часто — транзиторна нейтропенія; поодинокі — нейтропенія, агранулоцитоз, тромбоцитопенія, еозинофілія.

З боку імунної системи: поодинокі — анафілактичні реакції, реакції підвищеної чутливості.

З боку органів слуху: часто — транзиторна або стійка втрата слуху; рідкісні — шум або дзвін у вухах, вертиго, слабкість.

Ототоксичний вплив спостерігався найчастіше при застосуванні препарату у високих дозах або при одночасному введенні з іншими лікарськими засобами ототоксичної дії та при знижених функціях нирок чи ушкодженнях слуху.

З боку серцево-судинної системи: часто — артеріальна гіпотензія, тромбофлебіт; поодинокі — васкуліт; рідкісні — брадикардія, зупинка серця, кардіогенний шок (ці симптоми переважно пов’язані зі швидкою інфузією препарату).

З боку дихальної системи: часто — диспное, задишка.

З боку травного тракту: часто — нудота (через неприємний присмак у роті); поодинокі –блювання, діарея; рідкісні — псевдомембранозний коліт.

З боку шкіри та підшкірної тканини: часто — екзантема та запалення слизових оболонок, свербіж, кропив’янка; дуже рідко — ексфоліативний дерматит, синдром Стівенса-Джонсона, токсичний епідермальний некроліз, гострий генералізований екзантематозний пустульоз, реакція на ліки у вигляді еозинофілії та системних проявів (DRESS-синдром).

З боку нирок та сечовидільної системи: часто — ниркова недостатність, проявами якої є збільшення сироваткової концентрації креатиніну та сечовини; поодинокі — інтерстиціальний нефрит (особливо при одночасному застосуванні аміноглікозидів або з дисфункцією нирок в анамнезі), гостра ниркова недостатність.

Загальні порушення та реакції у місці введення: часто — почервоніння верхньої частини тіла та обличчя, біль та спазми м’язів грудей та спини; поодинокі — медикаментозна гарячка, озноб, ріст нечутливих мікроорганізмів або грибів; рідкісні — тяжка сльозотеча, інколи тривалістю до 10 годин.

2 роки.

Зберігати при температурі не вище 25 °С.

Зберігати у недоступному для дітей місці.

По 1 флакону у картонній коробці.

За рецептом.

Лек Фармацевтична компанія д. д./Lek Pharmaceuticals d.d.

Веровшкова 57, Любляна 1526, Словенія/Verovskova 57, Ljubljana 1526, Slovenia.