Нексіум порошок для приготування розчину для ін’єкцій та інфузій (Nexium^® powder for injection and infusion)

Езомепразол - 40 мг

фармакодинаміка. Езомепразол є S-ізомером омепразолу, що пригнічує секрецію кислоти шлункового соку завдяки специфічному, спрямованому механізму дії. Він є специфічним інгібітором кислотної помпи парієтальних клітин. І R-, і S-ізомери омепразолу мають подібну фармакологічну активність.
Місце та механізм дії. Езомепразол є слабкою основою, що концентрується та перетворюється на активну форму у сильно кислому середовищі секреторних канальців парієтальних клітин, де інгібує фермент Н⁺К⁺-АТФ-азу — кислотну помпу — та пригнічує як базальну, так і стимульовану секрецію кислоти.
Вплив на секрецію шлункового соку. Через 5 днів перорального прийому по 20 та 40 мг езомепразолу рівень рН шлунка вище 4 зберігався відповідно в середньому 13 та 17 год протягом 24-годинного інтервалу у пацієнтів із симптоматичною гастроезофагеальною рефлюксною хворобою (ГЕРХ). Ефект є подібним незалежно від того, застосовується езомепразол перорально чи в/в.
За допомогою AUC як опосередкованого параметра концентрації препарату в плазмі крові було продемонстровано залежність між пригніченням секреції кислоти та експозицією після перорального застосування езомепразолу.
При в/в введенні езомепразолу здоровим добровольцям у дозі 80 мг у вигляді болюсної інфузії тривалістю 30 хв із подальшим застосуванням препарату у вигляді тривалої в/в інфузії зі швидкістю 8 мг/год тривалістю 23,5 год рівень рН шлунка вище 4 та вище 6 зберігався відповідно в середньому 21 та 11–13 год протягом 24-годинного інтервалу.
Терапевтичний ефект пригнічення секреції кислоти. При пероральному застосуванні езомепразолу в дозі 40 мг приблизно 78% пацієнтів із рефлюксним езофагітом одужують через 4 тиж, 93% — через 8 тиж лікування.
У рандомізованому подвійному сліпому плацебо-контрольованому клінічному дослідженні за участю пацієнтів з ендоскопічно доведеною пептичною виразкою класу Іа, Іб, ІІа чи ІІб (9, 43, 38 та 10% відповідно) за Форрестом рандомізували до груп застосування препарату Нексіум, р-ну для інфузій (n=375), або плацебо (n=389). Після ендоскопічного гемостазу пацієнтам вводили або езомепразол у дозі 80 мг у вигляді в/в інфузії тривалістю 30 хв із подальшою тривалою інфузією зі швидкістю 8 мг/год або плацебо протягом 72 год. Після початкового 72-годинного періоду всіх пацієнтів переводили на відкритий пероральний прийом препарату Нексіум у дозі 40 мг протягом 27 днів для пригнічення кислотної секреції. Частота повторної кровотечі протягом 3 діб становила 5,9% у групі прийому Нексіуму та 10,3% у групі плацебо. Через 30 днів після терапії частота повторних кровотеч у групі прийому Нексіуму та плацебо становила відповідно 7,7 та 13,6%.
Інші ефекти, пов’язані з пригніченням секреції кислоти. У період лікування антисекреторними препаратами рівні гастрину в сироватці крові підвищуються у відповідь на зниження секреції кислоти. Рівень хромограніну А (CgA) також зростає внаслідок зниження кислотності шлункового соку. Через підвищення рівня CgA можливий вплив на результати лабораторних досліджень з виявлення нейроендокринних пухлин. Опубліковані дані свідчать про те, що лікування інгібіторами протонної помпи слід припинити протягом періоду від 5 днів до 2 тиж до вимірювань рівня CgA для того, щоб рівень CgA нормалізувався, оскільки цей показник може бути підвищеним після лікування інгібіторами протонної помпи.
Збільшення кількості ентерохромафіноподібних клітин, можливо, пов’язане з підвищенням рівня гастрину, спостерігалося у деяких пацієнтів у період довготривалого лікування пероральним езомепразолом.
На фоні довготривалого лікування пероральними антисекреторними препаратами відзначалося деяке зростання частоти утворення шлункових гландулярних кіст. Ці зміни є фізіологічним наслідком вираженого пригнічення секреції шлункового соку, мають доброякісну та оборотну природу.
Зниження кислотності шлункового соку із будь-яких причин, у тому числі внаслідок застосування інгібіторів протонної помпи, призводить до збільшення у шлунку кількості бактерій, що зазвичай наявні у ШКТ. Лікування інгібіторами протонної помпи може дещо підвищувати ризик шлунково-кишкових інфекцій, зумовлених, наприклад, Salmonella та Campylobacter, і у госпіталізованих пацієнтів, можливо, також Clostridium difficile.
Діти. У плацебо-контрольованому дослідженні (98 хворих віком від 1 до 11 міс) оцінювали ефективність та безпеку застосування препарату в пацієнтів з ознаками та симптомами ГЕРХ. Езомепразол 1 мг/кг 1 раз на добу вводили перорально протягом 2 тиж (відкрита фаза), а 80 пацієнтів було включено протягом 4 додаткових тижнів (подвійна сліпа фаза відміни лікування). Не спостерігалося суттєвої різниці між езомепразолом та плацебо стосовно досягнення первинної кінцевої точки та припинення лікування через збільшення вираженості симптомів.
У плацебо-контрольованому дослідженні (52 пацієнти віком <1 міс) оцінювали ефективність та безпеку препарату в пацієнтів із ГЕРХ. Езомепразол 0,5 мг/кг 1 раз на добу вводили перорально протягом мінімум 10 днів. Не було суттєвої різниці між езомепразолом та плацебо стосовно первинної кінцевої точки зміни кількості випадків симптомів ГЕРХ у порівнянні з вихідним рівнем.
Результати, отримані в ході досліджень за участю пацієнтів дитячого віку, показують, що дози езомепразолу 0,5 і 1,0 мг/кг у немовлят віком <1 і 1–11 міс відповідно знижують середній відсоток часу внутрішньостравохідного рН <4,0. Профіль безпеки застосування препарату виявився подібним до такого у дорослих.
У дослідженні, проведеному за участю педіатричних пацієнтів з ГЕРХ (віком від <1 до 17 років), які отримували тривале лікування інгібіторами протонної помпи, у 61% дітей спостерігалася гіперплазія ECL-клітин незначного ступеня, стосовно якої клінічна значимість була невідомою; розвитку атрофічного гастриту або карциноїдних пухлин не відмічалося.
Фармакокінетика. Розподіл. Уявний V_d у стаціонарному стані у здорових добровольців становить приблизно 0,22 л/кг маси тіла. Езомепразол на 97% зв’язується з білками плазми крові.
Метаболізм та виведення. Езомепразол повністю метаболізується системою цитохрому Р450 (CYP). Основна частина метаболізму езомепразолу залежить від поліморфного CYP 2C19, що відповідає за утворення гідрокси- та десметилметаболітів езомепразолу. Решта метаболізму забезпечується іншою специфічною ізоформою, CYP 3A4, що відповідає за утворення езомепразолу сульфону, основного метаболіту в плазмі крові.
Нижченаведені параметри відображають переважно фармакокінетику у осіб із функціональним CYP 2C19 ферментом, тобто швидких метаболізаторів.
Загальний плазмовий кліренс становить приблизно 17 л/год після разової дози та приблизно 9 л/год після повторного застосування. Т_½ препарату із плазми крові становить приблизно 1,3 год при повторному застосуванні 1 раз на добу.
Езомепразол повністю виводиться з плазми крові між прийомами, і тенденції до його накопичення в організмі при застосуванні 1 раз на добу не спостерігається.
Основні метаболіти езомепразолу не впливають на секрецію шлункового соку. Майже 80% пероральної дози езомепразолу виводиться у вигляді метаболітів із сечею, решта — з калом. Менше 1% вихідної сполуки виводиться із сечею.
Загальна експозиція (AUC) збільшується при повторному застосуванні езомепразолу. Це зростання залежить від дози та призводить до утворення нелінійної залежності між дозою та AUC після повторного застосування. Така залежність від часу та дози зумовлена зниженням пресистемного метаболізму та системного кліренсу, спричиненого, вірогідно, пригніченням ферменту CYP 2C19 езомепразолом та/або його сульфоновим метаболітом.
При повторному застосуванні препарату в дозах 40 мг у вигляді в/в ін’єкцій середня C_max його у плазмі крові становить приблизно 13,6 мкмоль/л. Середня C_max у плазмі крові після відповідних пероральних доз становить приблизно 4,6 мкмоль/л. Менше зростання (приблизно на 30%) загальної експозиції відзначається при в/в застосуванні порівняно із пероральним прийомом. Відзначено лінійне дозозалежне зростання експозиції при введенні езомепразолу у вигляді в/в інфузії тривалістю 30 хв (у дозі 40, 80 або 120 мг) із подальшим його введенням у вигляді тривалої інфузії (зі швидкістю 4 або 8 мг/год) протягом 23,5 год.
Пацієнти особливих груп. Повільні метаболізатори. Приблизно 2,9±1,5% населення не має функціонального ферменту CYP 2C19, таких осіб називають повільними метаболізаторами. У них метаболізм езомепразолу, ймовірно, каталізується переважним чином CYP 3A4. Після багаторазового перорального застосування езомепразолу в дозі 40 мг 1 раз на добу середня загальна експозиція була приблизно на 100% вищою у повільних метаболізаторів, ніж у осіб із функціональним ферментом CYP 2C19 (швидких метаболізаторів). Середня C_max у плазмі крові була підвищена приблизно на 60%. Подібні відмінності спостерігалися і при в/в введенні езомепразолу. Ці дані не вимагають змін у дозуванні езомепразолу.
Стать. Після одноразового перорального прийому езомепразолу в дозі 40 мг середня загальна експозиція у жінок є приблизно на 30% вищою, ніж у чоловіків. Залежної від статі різниці не відзначається при повторному застосуванні препарату 1 раз на добу. Подібні відмінності спостерігалися при в/в застосуванні езомепразолу. Ці дані не впливають на дозування езомепразолу.
Порушення функції печінки. Метаболізм езомепразолу у пацієнтів з легкими або помірними порушеннями функції печінки може бути порушеним. У пацієнтів з тяжкими порушеннями функції печінки швидкість метаболізму знижується, внаслідок чого загальна експозиція езомепразолу зростає вдвічі. Тому пацієнтам із ГЕРХ та тяжкими порушеннями функції печінки не слід перевищувати максимальну дозу 20 мг. У разі виразки, що кровоточить, та тяжких порушень функції печінки після введення початкової болюсної дози 80 мг введення препарату у вигляді тривалої в/в інфузії зі швидкістю максимум 4 мг/год протягом 71,5 год може бути достатнім. Езомепразол або його основні метаболіти не виявляють тенденції до накопичення при застосуванні 1 раз на добу.
Порушення функції нирок. Не проводилося досліджень за участю пацієнтів зі зниженою функцією нирок. Оскільки нирки відповідають за виведення метаболітів езомепразолу, але не за виведення основної сполуки, змін метаболізму не очікується у пацієнтів із порушенням функції нирок.
Пацієнти літнього віку. Метаболізм езомепразолу незначним чином змінюється у літніх осіб (71–80 років).
Діти. У рандомізованому відкритому міжнародному дослідженні багатократних доз езомепразол застосовували шляхом 3-хвилинної ін’єкції 1 раз на добу протягом 4 днів. Усього в дослідження було залучено 59 дітей віком 0–18 років, 50 з яких (7 дітей віком від 1–5 років) завершили дослідження, за їх результатами було оцінено фармакокінетику езомепразолу.
У табл. 1 представлено результати системного впливу езомепразолу після в/в застосування шляхом ін’єкції тривалістю 3 хв у педіатричних пацієнтів та дорослих здорових добровольців. Значення в табл. 1 представлено у вигляді геометричних середніх (діапазону). Дозу 20 мг для дорослих застосовували шляхом інфузії тривалістю 30 хв. Максимальну рівноважну концентрацію препарату в плазмі крові (С_ss, max) оцінювали через 5 хв після введення дози у дітей у всіх вікових групах, а у дорослих пацієнтів — через 7 хв після введення дози 40 мг і після закінченню інфузії у дозі 20 мг.
Таблиця 1

*Вікова група 0–1 міс включала пацієнтів зі скоригованими віком (сума внутрішньоутробного віку та віку після народження у повних тижнях) ≥32 повних тижнів та <44 повних тижнів. Вікова група від 1 до 11 міс включала пацієнтів зі скоригованим віком ≥44 повних тижнів.
**Два пацієнти були виключені: один найімовірніше у зв’язку зі зниженою активністю ізоферменту CYP 2C19, другий — у зв’язку із супутнім застосуванням інгібітора ізоферменту CYP 3A4.
Згідно з побудованою моделлю С_ss, max після в/в введення езомепразолу шляхом 10-, 20- та 30-хвилинної інфузії зменшиться в середньому на 37–49, 54–66 та 61–72% відповідно у всіх вікових групах та групах дозування порівняно зі значенням С_ss, max після 3-хвилинної ін’єкції.

дорослі
Антисекреторна терапія у разі, коли неможливо застосовувати пероральний шлях введення, наприклад:
– ГЕРХ у пацієнтів з езофагітом та/або тяжкими симптомами рефлюксу;
– лікування виразок шлунка, пов’язаних з терапією НПЗП;
– запобігання виникненню виразки шлунка та дванадцятипалої кишки, пов’язаних з терапією НПЗП, у пацієнтів, які входять до групи ризику.
Короткотривале підтримання гемостазу та профілактика повторної кровотечі у пацієнтів після ендоскопічного лікування гострої кровотечі внаслідок виразки шлунка або дванадцятипалої кишки.
Діти віком 1–18 років. Антисекреторна терапія у разі, коли неможливо застосовувати пероральний шлях введення, наприклад ГЕРХ у пацієнтів з ерозивним рефлюксним езофагітом та/або тяжкими симптомами рефлюксу.

дозування. Дорослі. Антисекреторна терапія у разі, коли неможливо застосовувати пероральний шлях введення. Пацієнтам, які не можуть приймати лікарський засіб перорально, можна вводити препарат парентерально у дозі 20–40 мг 1 раз на добу. Доза для пацієнтів із рефлюксним езофагітом становить 40 мг 1 раз на добу. Доза для пацієнтів, що одержують симптоматичне лікування рефлюксної хвороби, — 20 мг 1 раз на добу.
При лікуванні виразок шлунка, зумовлених застосуванням НПЗП, звичайна доза становить 20 мг 1 раз на добу. Для запобігання виразкам шлунка та дванадцятипалої кишки, зумовленим терапією НПЗП, пацієнтам групи ризику призначають лікарський засіб у дозі 20 мг 1 раз на добу.
Зазвичай лікування за допомогою лікарського засобу для в/в введення є короткотривалим, пацієнтів слід переводити на пероральне застосування лікарського засобу якомога швидше.
Короткотривале підтримання гемостазу та профілактика повторної кровотечі у пацієнтів після ендоскопічного лікування гострої кровотечі внаслідок виразки шлунка або дванадцятипалої кишки. Після терапевтичної ендоскопії гострої кровотечі виразок шлунка або дванадцятипалої кишки вводять 80 мг лікарського засобу у вигляді болюсної інфузії тривалістю 30 хв, після чого продовжують введення препарату у вигляді тривалої в/в інфузії зі швидкістю 8 мг/год впродовж 3 днів (72 год).
Після парентерального лікування терапію слід продовжити за допомогою пероральних засобів, що пригнічують кислотну секрецію.
Спосіб застосування. Інструкції із приготування відновленого р-ну наведені в цьому розділі нижче (Інструкції щодо застосування, використання та утилізації (у відповідних випадках)).
Ін’єкції
Доза 40 мг. 5 мл відновленого р-ну (8 мг/мл) вводять у вигляді в/в ін’єкції тривалістю щонайменше 3 хв.
Доза 20 мг. 2,5 мл, або половину відновленого р-ну (8 мг/мл), вводять у вигляді в/в ін’єкції тривалістю щонайменше 3 хв. Невикористаний р-н утилізують.
Інфузії
Доза 40 мг. Відновлений р-н вводять у вигляді в/в інфузії тривалістю 10–30 хв.
Доза 20 мг. Половину відновленого р-ну вводять у вигляді в/в інфузії тривалістю 10–30 хв. Невикористаний р-н утилізують.
Болюсна доза 80 мг. Відновлений р-н вводять у вигляді тривалої в/в інфузії протягом 30 хв.
Доза 8 мг/год. Відновлений р-н вводять у вигляді тривалої в/в інфузії протягом 71,5 год (розрахована швидкість інфузії 8 мг/год).
Пацієнти особливих груп
Порушення функції нирок. Для пацієнтів із порушенням функції нирок корекція дози не є необхідною. Оскільки досвід застосування препарату у пацієнтів із тяжкою нирковою недостатністю обмежений, таких хворих слід лікувати з обережністю (див. Фармакокінетика).
Порушення функції печінки. ГЕРХ: пацієнтам із легкими або помірними порушеннями функції печінки корекція дози не потрібна. Пацієнтам із тяжкими порушеннями функції печінки не слід перевищувати максимальну дозу Нексіуму 20 мг (див. Фармакокінетика).
Виразки, що кровоточать: пацієнтам із легкими або помірними порушеннями функції печінки корекція дози не потрібна; хворим із тяжкими порушеннями функції печінки після введення початкової болюсної дози препарату Нексіум для інфузій 80 мг подальше введення препарату у вигляді тривалої в/в інфузії зі швидкістю 4 мг/год протягом 71,5 год може бути достатнім (див. Фармакокінетика).
Пацієнти літнього віку. Корекція дози не потрібна.
Діти
Дозування. Діти віком 1–18 років. Як засіб для пригнічення шлункової секреції у разі, коли пероральний прийом препарату неможливий. Пацієнтам, які не можуть приймати препарат перорально, у рамках періоду повного лікування ГЕРХ можна вводити препарат парентерально 1 раз на добу (дози вказано у табл. 2).
Зазвичай лікування за допомогою препарату для в/в введення має тривати недовго і пацієнтів слід переводити на пероральне застосування лікарського засобу якомога швидше.
Таблиця 2
Рекомендовані дози езомепразолу для в/в введення

Спосіб застосування
Інструкції із приготування відновленого р-ну наведені в цьому розділі нижче (Інструкції щодо застосування, використання та утилізації (у відповідних випадках)).
Ін’єкції
Доза 40 мг. 5 мл відновленого р-ну (8 мг/мл) вводять у вигляді в/в ін’єкції тривалістю щонайменше 3 хв.
Доза 20 мг. 2,5 мл, або половину відновленого р-ну (8 мг/мл), вводять у вигляді в/в ін’єкції тривалістю щонайменше 3 хв. Невикористаний р-н утилізують.
Доза 10 мг. 1,25 мл відновленого р-ну (8 мг/мл) вводять у вигляді в/в ін’єкції тривалістю щонайменше 3 хв. Невикористаний р-н утилізують.
Інфузії
Доза 40 мг. Відновлений р-н вводять у вигляді в/в інфузії тривалістю 10–30 хв.
Доза 20 мг. Половину відновленого р-ну вводять у вигляді в/в інфузії тривалістю 10–30 хв. Невикористаний р-н утилізують.
Доза 10 мг. Чверть відновленого р-ну вводять у вигляді в/в інфузії тривалістю 10–30 хв. Невикористаний р-н утилізують.
Інструкції щодо застосування, використання та утилізації (у відповідних випадках)
Перед застосуванням відновлений р-н слід візуально оглянути на наявність часток та зміни забарвлення. Слід використовувати лише прозорий р-н. Р-н призначений лише для одноразового застосування.
Якщо весь відновлений вміст флакона не потрібен, невикористаний р-н слід утилізувати відповідно до місцевих вимог.
Р-н для ін’єкцій по 40 мг. Готують р-н для ін’єкції (8 мг/мл), додаючи 5 мл 0,9% натрію хлориду для в/в застосування до флакона езомепразолу 40 мг.
Відновлений р-н для ін’єкцій прозорий та безбарвний або трохи жовтуватого кольору.
Р-н для інфузій по 40 мг. Готують р-н для інфузій, розчиняючи вміст 1 флакона езомепразолу 40 мг у 100 мл 0,9% хлориду натрію для в/в застосування.
Р-н для інфузій по 80 мг. Готують р-н для інфузій, розчиняючи вміст 2 флаконів езомепразолу по 40 мг у 100 мл 0,9% хлориду натрію для в/в застосування.
Відновлений р-н для інфузій прозорий та безбарвний або трохи жовтуватого кольору.

підвищена чутливість до діючої речовини езомепразолу, інших заміщених бензимідазолів або будь-якої із допоміжних речовин цього лікарського засобу.
Езомепразол не слід застосовувати одночасно з атазанавіром, нелфінавіром (див. ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ).

резюме профілю безпеки. Серед тих небажаних реакцій, які найбільш часто відмічають під час проведення клінічних досліджень (а також у період післяреєстраційного застосування препарату), — головний біль, біль у животі, діарея та нудота. Окрім того, профіль безпеки застосування препарату є однаковим для різних лікарських форм, показань для призначення лікування, вікових груп та популяцій пацієнтів. Дозозалежних небажаних реакцій виявлено не було.
Перелік небажаних реакцій представлений у табл. 3. Нижченаведені небажані реакції на препарат були виявлені або підозрювалися у програмі клінічних досліджень езомепразолу при його пероральному чи в/в застосуванні, а також під час постмаркетингового спостереження за пероральним застосуванням лікарського засобу. Реакції розподілено за частотою: дуже часто (≥1/10); часто (≥1/100–<1/10); нечасто (≥1/1000–<1/100); рідко (≥1/10 000–<1/1000); дуже рідко (<1/10 000); невідома частота (неможливо визначити за наявними даними).
Таблиця 3

*Реакції у місці введення спостерігалися переважно у дослідженні із застосуванням високих доз протягом 3 діб (72 год).

Необоротні порушення зору відзначалися у поодиноких випадках у критично хворих пацієнтів, які отримували омепразол (рацемат) у вигляді в/в ін’єкції, особливо у високих дозах, однак причинно-наслідковий зв’язок не встановлений.
Повідомлення про побічні реакції. Після виходу лікарського засобу на ринок важливо повідомляти про побічні реакції. Це дає змогу здійснювати безперервний моніторинг співвідношення користь-ризик застосування лікарського засобу. Лікарям та фармацевтам слід повідомляти про будь-які побічні реакції.
Педіатрична популяція. Рандомізоване відкрите міжнародне дослідження було проведено з метою оцінки фармакокінетики багаторазового в/в застосування езомепразолу протягом 4 днів при введенні 1 раз на добу у дітей віком 0–18 років (див. Фармакокінетика). Усього до оцінки безпеки засобу було залучено 57 пацієнтів (8 дітей віком 1–5 років). Дані з безпеки препарату узгоджуються із відомим профілем безпеки езомепразолу, і нових загроз безпеці пацієнтів виявлено не було.

у разі будь-яких тривожних симптомів (таких як, наприклад, значне непередбачуване зменшення маси тіла, періодичне блювання, дисфагія, гематемезис або мелена) та у разі підозри на виразку шлунка чи за її наявності слід виключити злоякісне захворювання, оскільки Нексіум може приховувати симптоми та затримувати встановлення діагнозу.
Шлунково-кишкові інфекції. Терапія інгібіторами протонної помпи може дещо підвищувати ризик шлунково-кишкових інфекцій, таких як інфекції, зумовлені Salmonella та Cаmpylobacter (див. Фармакодинаміка).
Всмоктування вітаміну В12. Езомепразол, як і всі препарати, що блокують секрецію кислоти, може пригнічувати всмоктування вітаміну В₁₂ (ціанокобаламіну) внаслідок гіпо- чи ахлоргідрії. Це слід мати на увазі щодо пацієнтів зі зниженим запасом вітаміну в організмі або факторами ризику погіршеного всмоктування вітаміну В₁₂ при довготривалій терапії.
Гіпомагніємія. Випадки тяжкої гіпомагніємії відзначали у пацієнтів, які приймали інгібітори протонної помпи, такі як езомепразол, протягом щонайменше 3 міс, а у більшості випадків — протягом року. Гіпомагніємія може мати серйозні прояви, такі як втома, тетанія, делірій, судоми, запаморочення та шлуночкова аритмія, але їх розвиток може бути поступовим та лишатися непоміченим. У більшості пацієнтів із гіпомагніємією стан покращувався після замісної терапії магнієм та припинення застосування інгібіторів протонної помпи.
Пацієнтам, для яких передбачається тривалий курс лікування або які приймають інгібітори протонної помпи із дигоксином чи препаратами, здатними спричиняти гіпомагніємію (наприклад з діуретиками), доцільним може бути вимірювання рівня магнію перед початком терапії інгібіторами протонної помпи та періодично протягом лікування.
Ризик виникнення переломів. Інгібітори протонної помпи, особливо при застосуванні у високих дозах та протягом тривалого періоду (>1 року), можуть дещо підвищувати ризик перелому стегна, зап’ястя та хребта, переважно у пацієнтів літнього віку чи з іншими факторами ризику. Результати оглядових досліджень свідчать, що інгібітори протонної помпи можуть підвищувати загальний ризик переломів на 10–40%. Деякою мірою це підвищення може бути зумовлено іншими факторами ризику. Пацієнтів, яким загрожує ризик остеопорозу, слід лікувати відповідно до діючих клінічних рекомендацій; також їм слід отримувати належну кількість вітаміну D та кальцію.
Підгострий шкірний червоний вовчак. Застосування інгібіторів протонної помпи пов’язують з дуже рідкісними випадками розвитку підгострого шкірного червоного вовчака. Якщо виникає ураження, особливо на ділянках, що зазнають впливу сонячного світла, і це супроводжується артралгією, пацієнту необхідно негайно звернутися до лікаря, який розгляне необхідність припинення застосування препарату Нексіум. Виникнення підгострого шкірного червоного вовчака у пацієнтів під час попередньої терапії інгібіторами протонної помпи може підвищити ризик його розвитку при застосуванні інших інгібіторів протонної помпи.
Комбінація з іншими лікарськими засобами. Не рекомендується застосовувати езомепразол одночасно з атазанавіром (див. ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ). Якщо застосування комбінації атазанавіру з інгібіторами протонної помпи вважається обов’язковим, рекомендується пильно спостерігати за пацієнтом та підвищити дозу атазанавіру до 400 мг у поєднанні зі 100 мг ритонавіру; дозу езомепразолу 20 мг перевищувати не слід.
Езомепразол — інгібітор CYP 2C19. На початку та наприкінці терапії езомепразолом слід враховувати можливість взаємодії з препаратами, що метаболізуються CYP 2C19. Відзначено взаємодію між клопідогрелем та омепразолом (див. ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ). Клінічна значущість цієї взаємодії точно не визначена. Як запобіжний захід не рекомендується одночасно застосовувати езомепразол та клопідогрель.
Вплив на результати лабораторних аналізів. Підвищені рівні CgA можуть заважати діагностиці нейроендокринних пухлин. Щоб цього уникнути, слід тимчасово припинити застосування езомепразолу щонайменше за 5 днів до вимірювання рівня CgA. Якщо рівні CgA та гастрину не нормалізувалися після початкового вимірювання, слід провести повторні вимірювання через 14 днів після відміни лікування інгібіторами протонної помпи.
Кожен флакон з препаратом містить менше 1 ммоль натрію, тобто Нексіум практично вільний від натрію.
Застосування у період вагітності або годування грудьми. Дані щодо застосування Нексіуму в період вагітності обмежені. Дещо більша кількість даних епідеміологічних досліджень застосування рацемічної суміші омепразолу в період вагітності свідчить про відсутність ризику вроджених вад та фетотоксичного впливу. Дослідження на тваринах не виявили прямого чи опосередкованого шкідливого впливу на ембріофетальний розвиток.
Дані досліджень рацемічної суміші у тварин не свідчать про безпосередній чи опосередкований шкідливий вплив на вагітність, пологи чи післяпологовий розвиток. Призначати Нексіум вагітним слід з обережністю.
Помірна кількість даних стосовно вагітних (від 300 до 1000 випадків вагітності) вказує на відсутність мальформативних ефектів або токсичного впливу езомепразолу на стан плода/здоров’я новонародженої дитини.
Результати досліджень на тваринах свідчать про відсутність прямої чи опосередкованої шкідливої дії препарату на репродуктивну функцію за рахунок його токсичного впливу.
Годування грудьми. Невідомо, чи проникає езомепразол у грудне молоко. Досліджень за участю жінок, які годують грудьми, не проводилося. Езомепразол не слід застосовувати в період годування грудьми.
Фертильність. Результати досліджень рацемічної суміші омепразолу на тваринах вказують на відсутність впливу омепразолу на фертильність у разі перорального застосування препарату.
Здатність впливати на швидкість реакції при керуванні транспортними засобами або іншими механізмами. Езомепразол виявляє мінімальний вплив на здатність керувати транспортними засобами або працювати з іншими механізмами. Повідомляється про такі небажані реакції, як запаморочення (нечасто) і нечіткість зору (нечасто) (див. ПОБІЧНІ РЕАКЦІЇ). Якщо такі розлади спостерігаються, пацієнтам не слід керувати транспортними засобами та працювати з іншими механізмами.
Діти. Застосовують у дітей віком від 1 року як засіб для антисекреторної терапії у разі, коли пероральне застосування препарату неможливе.

вплив езомепразолу на фармакокінетику інших лікарських засобів
Інгібітори протеази. Відзначена взаємодія омепразолу з деякими інгібіторами протеази. Клінічна значущість та механізми цих взаємодій не завжди відомі. Підвищення рівня рН шлункового соку в період терапії омепразолом може змінювати всмоктування інгібіторів протеази. Інші механізми взаємодії можливі через пригнічення CYP 2C19. Зниження сироваткових рівнів атазанавіру та нелфінавіру відзначалося при одночасному застосуванні омепразолу, тому сумісно застосовувати ці препарати не рекомендується. Поєднане застосування омепразолу (40 мг 1 раз на добу) з атазанавіром 300 мг/ ритонавіром 100 мг у здорових добровольців спричиняло значне зниження експозиції атазанавіру (зниження AUC, C_max та C_min приблизно на 75%). Підвищення дози атазанавіру до 400 мг не компенсувало впливу омепразолу на експозицію атазанавіру. Супутнє застосування омепразолу (20 мг/добу) з атазанавіром 400 мг/ритонавіром 100 мг у здорових добровольців знижувало експозицію атазанавіру приблизно на 30% порівняно з експозицією, відзначеною при застосуванні атазанавіру 300 мг/ ритонавіру 100 мг 1 раз на добу без застосування омепразолу в дозі 20 мг/добу. Поєднане застосування омепразолу (40 мг/добу) знижувало середні значення AUC, C_max та C_min нелфінавіру на 36–39%, а середні значення AUC, C_max та C_min фармакологічно активного метаболіту М8 на 75–92%.
Підвищення концентрації саквінавіру (що застосовувався одночасно з ритонавіром) у сироватці крові (80–100%) спостерігалося при одночасному застосуванні омепразолу (в дозі 40 мг/добу). Омепразол у дозі 20 мг/добу не впливав на експозицію дарунавіру (що застосовувався одночасно з ритонавіром) та ампренавіру (у поєднанні із ритонавіром). Езомепразол у дозі 20 мг/добу не впливав на експозицію ампренавіру (у поєднанні з ритонавіром чи окремо). Застосування омепразолу в дозі 40 мг/добу не змінювало експозицію лопінавіру (у поєднанні з ритонавіром). Через подібність фармакодинамічних ефектів та фармакокінетичних властивостей омепразолу та езомепразолу одночасно застосовувати езомепразол та атазанавір не рекомендується, а поєднане застосування езомепразолу та нелфінавіру протипоказане.
Метотрексат. При застосуванні метотрексату разом із інгібіторами протонної помпи його рівні підвищувалися у деяких пацієнтів. Може бути потрібне тимчасове припинення прийому езомепразолу при застосуванні метотрексату у високих дозах.
Такролімус. При одночасному застосуванні езомепразолу повідомлялося про підвищення рівня такролімусу в сироватці крові. Потрібно проводити посилений моніторинг концентрації такролімусу, а також функції нирок (кліренс креатиніну); у разі необхідності — відкоригувати дозу такролімусу.
Лікарські засоби, всмоктування яких залежить від рН .Пригнічення шлункової секреції на фоні терапії езомепразолом та іншими інгібіторами протонної помпи може призводити до послаблення або посилення всмоктування лікарських засобів, абсорбція яких залежить від рівня рН шлункового соку. Як і при застосуванні інших лікарських засобів, що знижують кислотність шлункового соку, всмоктування таких препаратів, як кетоконазол, ітраконазол та ерлотиніб, може послаблюватися, а всмоктування дигоксину — посилюватися в період застосування езомепразолу. При супутньому застосуванні омепразолу (20 мг/добу) та дигоксину у здорових добровольців біодоступність дигоксину зростала на 10% (до 30% у 2 із 10 учасників). Токсичні ефекти дигоксину відзначалися зрідка. Однак слід дотримуватися обережності при застосуванні високих доз езомепразолу у пацієнтів літнього віку. Слід посилити моніторинг концентрації дигоксину у крові пацієнта.
Лікарські засоби, що метаболізуються CYP 2C19. Езомепразол пригнічує CYP 2C19 — основний фермент, що метаболізує езомепразол. Тому при поєднанні езомепразолу з лікарськими засобами, що метаболізуються CYP 2C19, такими як діазепам, циталопрам, іміпрамін, кломіпрамін, фенітоїн тощо, концентрації цих препаратів у плазмі крові можуть підвищуватися і може бути потрібним зниження їх доз. Дослідження взаємодії in vivo із застосуванням форми препарату для в/в введення у високих дозах (80 мг + 8 мг/год) не проводилися. Вплив езомепразолу на лікарські засоби, що метаболізуються CYP 2C19, на фоні такого режиму лікування може бути більш вираженим, і за пацієнтами протягом 3-денного періоду в/в введення препарату слід пильно стежити щодо розвитку небажаних явищ.
Діазепам. Поєднане пероральне застосування 30 мг езомепразолу призводило до зниження кліренсу субстрату CYP 2C19 діазепаму на 45%.
Фенітоїн. При супутньому пероральному застосуванні 40 мг езомепразолу та фенітоїну мінімальні концентрації фенітоїну у плазмі крові хворих на епілепсію зростали на 13%. Рекомендується контролювати концентрації фенітоїну у плазмі крові на початку терапії езомепразолом та під час її припинення.
Вориконазол. Застосування омепразолу (40 мг 1 раз на добу) спричиняло зростання C_max та AUC_τ вориконазолу (субстрату CYP 2C19) на 15 та 41% відповідно.
Цилостазол. Омепразол, як і езомепразол, є інгібітором CYP 2C19. У здорових добровольців у ході перехресного дослідження застосування омепразолу в дозі 40 мг призводило до зростання C_max та AUC цилостазолу відповідно на 18 та 26%, а одного із його активних метаболітів — на 29 та 69% відповідно.
Цизаприд. Поєднане пероральне застосування 40 мг езомепразолу та цизаприду у здорових добровольців призводило до збільшення AUC на 32%, а T_½ — на 31%, але значного підвищення C_max цизаприду у плазмі крові відзначено не було. Невелике подовження інтервалу Q–Тc, що відзначалося при застосуванні цизаприду окремо, не збільшувалося при застосуванні цизаприду в комбінації з езомепразолом.
Варфарин. При поєднаному пероральному застосуванні 40 мг езомепразолу у пацієнтів, які приймали варфарин у рамках клінічного дослідження, час зсідання крові залишався у межах інтервалу припустимих значень. Однак у постмаркетинговий період на фоні застосування перорального езомепразолу були відзначені кілька окремих випадків клінічно значущого підвищення міжнародного нормалізованого відношення при одночасному застосуванні цих препаратів. Рекомендується проводити моніторинг на початку та наприкінці поєднаного застосування езомепразолу та варфарину або інших кумаринових похідних.
Клопідогрель. Результати оцінки фармакокінетичної/фармакодинамічної взаємодії між клопідогрелем (навантажувальна доза 300 мг/підтримувальна доза 75 мг /добу) і езомепразолом (перорально 40 мг/добу), отримані під час проведення досліджень за участю здорових добровольців, показали зниження експозиції активного метаболіту клопідогрелю в середньому на 40% і зниження максимального показника інгібування (індукованої АДФ) агрегації тромбоцитів в середньому на 14%.
Під час проведення дослідження за участю здорових добровольців, коли клопідогрель застосовували разом з езомепразолом і ацетилсаліциловою кислотою у фіксованій комбінації доз (20 мг + 81 мг відповідно) у порівнянні з застосуванням клопідогрелю у вигляді монотерапії, відзначалося зниження експозиції активного метаболіту клопідогрелю майже на 40%. Однак максимальні рівні інгібування (індукованої АДФ) агрегації тромбоцитів у цих осіб були однаковими в групі застосування клопідогрелю як монотерапії і в групі застосування клопідогрелю разом з езомепразолом і ацетилсаліциловою кислотою. У спостережних і клінічних дослідженнях отримано суперечливі дані щодо клінічних аспектів фармакокінетичної/фармакодинамічної взаємодії езомепразолу стосовно основних серцево-судинних явищ. Як запобіжний захід одночасного застосування езомепразолу та клопідогрелю необхідно уникати.
Досліджувані лікарські засоби без клінічно значущої взаємодії
Амоксицилін або хінідин. Було показано що езомепразол клінічно значуще не впливав на фармакокінетику амоксициліну або хінідину.
Напроксен або рофекоксиб. Протягом короткочасних досліджень одночасного застосування езомепразолу з напроксеном або рофекоксибом жодної фармакокінетичної взаємодії помічено не було.
Вплив інших лікарських засобів на фармакокінетику езомепразолу
Езомепразол метаболізується CYP 2C19 та CYP 3А4. Супутнє пероральне застосування езомепразолу та інгібітора CYP 3А4 кларитроміцину (500 мг двічі на добу) призводило до подвоєння експозиції (AUC) езомепразолу. Одночасне застосування езомепразолу та комбінованого інгібітора CYP 2C19 та CYP 3А4 може призводити до зростання експозиції езомепразолу більше ніж удвічі. Інгібітор CYP 2C19 та CYP 3А4 вориконазол збільшував AUC_τ омепразолу на 280%. Корекція дози езомепразолу не завжди потрібна в таких ситуаціях. Однак вона може бути необхідною для пацієнтів із тяжкими порушеннями функції печінки та у випадках, коли показане довготривале лікування.
Лікарські засоби, які індукують активність CYP 2C19 та/або CYP 3A4. Препарати (такі як рифампіцин та звіробій), здатні стимулювати CYP 2C19 чи CYP 3А4 або обидва ці ферменти, можуть знижувати концентрацію езомепразолу у сироватці крові шляхом посилення його метаболізму.
Діти. Дослідження лікарської взаємодії проводилися тільки за участю дорослих.
Несумісність. Цей лікарський засіб не слід застосовувати з іншими лікарськими засобами, окрім зазначених у розділі ЗАСТОСУВАННЯ.

досвід навмисного передозування на сьогодні дуже обмежений. Симптомами, що виникали внаслідок перорального застосування дози 280 мг, були прояви з боку ШКТ та слабкість. Разове пероральне застосування 80 мг езомепразолу та в/в введення 308 мг езомепразолу протягом 24 год наслідків не спричиняли. Специфічний антидот невідомий. Езомепразол значним чином зв’язується з білками плазми крові і тому погано виводиться за допомогою діалізу. Як і у разі будь-якого передозування, слід проводити симптоматичне лікування та вжити загальних підтримувальних заходів.

при температурі не вище 30 °С.