Омепразол-Тева (Omeprazole-Teva)

Омепразол - 20 мг

фармакодинаміка. Механізм дії. Омепразол − специфічний інгібітор протонної помпи парієтальних клітин. Пероральний прийом омепразолу 1 раз на добу спричиняє оборотне пригнічення секреції кислоти у шлунку. Омепразол, суміш рацематів 2 активних енантіомерів, знижує виділення кислоти завдяки дії на мішені − протонні помпи пристінкових клітин. Омепразол є слабкою основою та перетворюється на активну форму у сильнокислому середовищі внутрішньоклітинних канальців парієтальних клітин, де він пригнічує фермент Н⁺К⁺-АТФазу — протонну помпу. Цей вплив на кінцевий етап утворення кислоти є дозозалежним і забезпечує високоефективне інгібування як базальної, так і стимульованої секреції кислоти, незалежно від природи подразника.
Усі відмічені фармакодинамічні ефекти ґрунтуються на впливі омепразолу на секрецію кислоти.
Вплив на секрецію кислоти у шлунку. Пероральний прийом омепразолу 1 раз на добу забезпечує швидке та ефективне пригнічення секреції кислоти в шлунку як в денний, так і в нічний час з максимальним ефектом, що досягається протягом 4 днів лікування.
Застосування омепразолу у дозі 20 мг у пацієнтів з виразкою дванадцятипалої кишки спричиняє середнє зниження внутрішньошлункової кислотності щонайменше на 80% протягом 24 год, яке підтримується і надалі, з середнім зменшенням пікового виділення кислоти після стимуляції пентагастрином приблизно на 70% через 24 год після прийому препарату.
Пероральний прийом омепразолу в дозі 20 мг пацієнтам з виразкою дванадцятипалої кишки дозволяє підтримувати внутрішньошлунковий pH на рівні ≥3 в середньому протягом 17 з 24 год після прийому препарату.
Внаслідок зниження секреції кислоти і внутрішньошлункової кислотності омепразол дозозалежно зменшує/нормалізує експозицію кислоти у стравоході у пацієнтів з гастроезофагеальною рефлюксною хворобою (ГЕРХ). Пригнічення секреції кислоти пов’язане з AUC омепразолу, а не з фактичною концентрацією у плазмі крові в певний момент часу.
Під час лікування омепразолом випадків тахіфілаксії не спостерігалося.
Вплив на Helicobacter pylori (H. pylori) асоціюється з виразкою шлунка, в тому числі виразкою дванадцятипалої кишки. H. pylori є основним фактором розвитку гастриту, у тому числі атрофічного гастриту, асоційованого з підвищеним ризиком розвитку раку шлунка.
Ерадикація H. pylori за допомогою омепразолу та антибіотиків пов’язана з високим рівнем виліковування та довготривалою ремісією пептичних виразок.
Було проаналізовано різні схеми подвійної терапії і виявлено, що вони є менш ефективними, ніж потрійна терапія. Проте можливість їх застосування можна розглянути в тих випадках, коли відома підвищена чутливість виключає застосування будь-якої потрійної комбінації.
Інші ефекти, пов’язані з пригніченням кислотності. Під час довготривалого лікування була зареєстрована більш висока частота виникнення кіст шлункових залоз. Такі зміни є фізіологічним наслідком значного пригнічення секреції кислоти, вони доброякісні та, очевидно, є зворотними.
Зниження кислотності шлункового соку будь-якими засобами, у тому числі інгібіторами протонної помпи, збільшує кількість бактерій у шлунку, які зазвичай наявні в ШКТ. Лікування препаратами, що знижують кислотність шлункового соку, може призвести до незначного підвищення ризику шлунково-кишкових інфекцій, зокрема спричинених Salmonella та Campylobacter.
Внаслідок зниження кислотності шлункового соку підвищується рівень хромограніну А (CgA). Такий CgA-модулючий ефект, як правило, не відтворюється через 5днів після припинення лікування інгібіторами протонної помпи.
Діти. Під час неконтрольованого дослідження у дітей (у віці 1–16 років) з тяжким рефлюкс-езофагітом омепразол у дозах від 0,7 до 1,4 мг/кг покращував перебіг езофагіту у 90% випадків та значно зменшував вираженість рефлюксних симптомів. Під час простого сліпого дослідження діти у віці 0–24 міс з клінічно встановленим діагнозом ГЕРХ отримували лікування омепразолом у дозі 0,5, 1,0 або 1,5 мг/кг маси тіла. Частота епізодів блювання/регургітації знизилася на 50% через 8 тиж лікування, незалежно від дози.
Ерадикація H. pylori у дітей. Рандомізоване подвійне сліпе клінічне дослідження (дослідження Héliot) дозволило зробити висновки, що омепразол в комбінації з двома антибіотиками (амоксициліном та кларитроміцином) був безпечним та ефективним під час лікування інфекції H. pylori у дітей віком від 4 років з гастритом. Рівень ерадикації H. pylori: 74,2% (23/31 пацієнта) при застосуванні омепразолу + амоксициліну + кларитроміцину порівняно з 9,4% (3/32 пацієнтів) при застосуванні амоксициліну + кларитроміцину. Однак не було отримано жодних доказів будь-яких клінічних переваг стосовно диспептичних симптомів. Це дослідження не дає жодної інформації для дітей віком до 4 років.
Як і всі препарати, які блокують утворення кислоти, омепразол може зменшувати всмоктування вітаміну B₁₂ (ціанокобаламіну) через гіпо- або ахлоргідрію. Це слід враховувати під час тривалої терапії у пацієнтів з факторами ризику зниженого засвоювання вітаміну B₁₂ або його дефіцитом в організмі.
Фармакокінетика. Абсорбція. Омепразол та магнієва сіль омепразолу є кислото-нестійкими, тому застосовуються перорально у вигляді гранул з кишково-розчинним покриттям у капсулах або таблетках. Абсорбція омепразолу є швидкою, з піковими плазмовими рівнями, що досягаються приблизно через 1–2 год після застосування дози. Абсорбція омепразолу відбувається в тонкій кишці і зазвичай завершується протягом 3–6 год. Одночасний прийом їжі не впливає на біодоступність. Системна доступність (біодоступність) однієї дози омепразолу становить близько 40%. Після повторного застосування дози 1 раз на добу біодоступність зростає приблизно до 60%.
Розподіл. Уявний V_d у здорових суб’єктів становить приблизно 0,3 л/кг маси тіла. Омепразол на 97% зв’язується з білками плазми крові.
Метаболізм. Омепразол повністю метаболізується системою цитохрому Р450 (CYP). Основна частина його метаболізму залежить від специфічних ізоформ CYP 2C19 (S-мефенітоїнгідроксилази), відповідальних за утворення гідроксіомепразолу, основного метаболіту у плазмі крові. Інша частина залежить від іншої специфічної ізоформи, CYP 3A4, відповідальної за утворення омепразолсульфону. Як наслідок високої афінності омепразолу до CYP 2C19, існує потенціал конкурентного пригнічення та метаболічних взаємодій між лікарськими засобами, які є субстратами для CYP 2C19. Однак через низьку афінність до CYP 3A4 омепразол не здатний інгібувати метаболізм інших субстратів CYP 3A4. Крім того, омепразол не має інгнібуючої дії на основні ферменти CYP.
Приблизно у 3% представників європеоїдної раси та у 15–20% представників азійської раси спостерігається нестача функціонального CYP 2C19 ферменту, тому їх називають «повільними метаболізаторами». У таких осіб метаболізм омепразолу, ймовірно, в основному каталізується CYP 3А4. Після повторного застосування дози 20 мг омепразолу 1 раз на добу показник AUC у «повільних метаболізаторів» був у 5–10 разів вищим, ніж у суб’єктів з функціональним ферментом CYP 2C19 («швидких метаболізаторів»). Середні пікові плазмові концентрації також були в 3–5 разів вищими. Ці дані не мають жодних наслідків для дозування омепразолу.
Виведення. Т_½ омепразолу з плазми крові зазвичай становить менше 1 год як після однократного, так і після повторного застосування дози 1 раз на добу. Омепразол повністю виводиться з плазми крові в інтервалі між прийомом 2 доз без тенденції до акумулювання під час застосування 1 раз на добу. Майже 80% пероральної дози омепразолу виводиться у вигляді метаболітів із сечею, решта − з калом шляхом біліарної секреції.
AUC омепразолу збільшується при повторному застосуванні. Таке збільшення залежить від дози і призводить до нелінійної залежності дози та AUC після повторного застосування. Така залежність від часу і дози зумовлена зниженням метаболізму першого проходження та системного кліренсу, ймовірно, спричиненого пригніченням ферменту CYP 2C19 омепразолом та/або його метаболітами (наприклад сульфоном).
Не було виявлено впливу жодного метаболіту омепразолу на секрецію кислоти в шлунку.
Особливі групи пацієнтів
Порушення функції печінки. Метаболізм омепразолу у пацієнтів з патологією печінки порушується, що призводить до збільшення AUC. Омепразол не продемонстрував тенденції до накопичення при застосуванні 1 раз на добу.
Порушення функції нирок. Фармакокінетика омепразолу, у тому числі системна біодоступність та швидкість виведення, не змінюються у пацієнтів з порушенням функції нирок.
Пацієнти літнього віку. Швидкість метаболізму омепразолу у пацієнтів літнього віку (75–79 років) є дещо зниженою.
Діти. Під час лікування дітей віком від 1 ріку із застосуванням рекомендованих доз спостерігалися такі ж плазмові концентрації, що й у дорослих пацієнтів. У дітей віком до 6 міс кліренс омепразолу є зниженим внаслідок низької здатності до метаболізму омепразолу.

застосування у дорослих:
• лікування виразок дванадцятипалої кишки;
• профілактика рецидиву виразок дванадцятипалої кишки;
• лікування доброякісних виразок шлунка;
• профілактика рецидиву доброякісних виразок шлунка;
• ерадикація H. pylori у комбінації з відповідними антибіотиками при пептичній виразці;
• лікування виразок шлунка і дванадцятипалої кишки, асоційованих з прийомом НПЗП;
• профілактика виразок шлунка і дванадцятипалої кишки, асоційованих з прийомом НПЗП, у пацієнтів, які належать до групи ризику;
• лікування рефлюкс-езофагіту;
• довготривала підтримувальна терапія пацієнтів з ГЕРХ;
• лікування симптомів ГЕРХ;
• лікування синдрому Золлінгера — Еллісона.
Застосування у дітей. Діти віком від 1 року та з масою тіла ≥10 кг:
• лікування рефлюкс-езофагіту;
• симптоматичне лікування печії та кислотної регургітації при ГЕРХ.
Діти віком від 4 років:
• у комбінації з антибіотиками для лікування виразки дванадцятипалої кишки, спричиненої H. pylori.

перед початком лікування необхідно виключити наявність злоякісного утворення, оскільки призначення омепразолу може замаскувати симптоми та ускладнити встановлення діагнозу.
Дозування для дорослих
Лікування виразок дванадцятипалої кишки. У разі відсутності H. pylori рекомендована доза для пацієнтів з виразкою дванадцятипалої кишки становить 20 мг омепразолу 1 раз на добу. У більшості пацієнтів виразка дванадцятипалої кишки загоюється протягом 2 тиж. У пацієнтів, які не повністю вилікувалися після початкового курсу, загоєння зазвичай настає протягом додаткового двотижневого періоду лікування. У пацієнтів з поганою відповіддю захворювання на терапію рекомендована доза становить 40 мг омепразолу на добу і загоєння виразки зазвичай досягається протягом 4 тиж.
Профілактика рецидиву виразок дванадцятипалої кишки. Для профілактики рецидиву виразки дванадцятипалої кишки у пацієнтів з негативним результатом тесту на H. pylori або у разі неможливості ерадикації H. pylori рекомендована доза становить 20 мг омепразолу 1 раз на добу. Для деяких пацієнтів може бути достатньою добова доза 10 мг*. Якщо лікування неефективне, дозу можна підвищити до 40 мг.
Лікування доброякісних виразок шлунка. У разі відсутності H. pylori рекомендована доза становить 20 мг омепразолу 1 раз на добу. У більшості пацієнтів виразка шлунка загоюється протягом 4 тиж. У пацієнтів, які не повністю вилікувалися після початкового курсу, загоєння зазвичай настає протягом додаткового 4-тижневого періоду лікування. У пацієнтів з поганою відповіддю захворювання на терапію рекомендована доза становить 40 мг омепразолу на добу, і загоєння зазвичай досягається протягом 8 тиж.
Профілактика рецидиву доброякісних виразок шлунка. Рекомендована доза для профілактики рецидиву у пацієнтів з поганою відповіддю виразки шлунка на терапію становить 20 мг омепразолу 1 раз на добу. За необхідності дозу можна підвищити до 40 мг 1 раз на добу.
Для лікування виразок шлунка та дванадцятипалої кишки, пов’язаних із застосуванням НПЗП, рекомендована доза становить 20 мг омепразолу 1 раз на добу. У більшості пацієнтів загоєння настає протягом 4 тиж. Пацієнтам, у яких не відбувається повного загоєння після початкового курсу, рекомендоване подальше лікування протягом 4 тиж.
Ерадикація H. pylori при пептичній виразці. Для ерадикації H. рylori під час вибору антибактеріальних лікарських засобів слід враховувати індивідуальну переносимість препарату та дотримуватися відповідностей національним, регіональним і місцевим особливостям та настановам щодо лікування:
- омепразолу 20 мг + кларитроміцину 500 мг + амоксициліну 1000 мг 2 рази на добу протягом 1 тиж, або
- омепразолу 20 мг + кларитроміцину 250 мг (при необхідності 500 мг) + метронідазолу 400 мг (при необхідності 500 мг, або тинідазолу 500 мг) 2 рази на добу протягом 1 тиж, або
- омепразолу 40 мг 1 раз на добу + амоксициліну 500 мг + метронідазолу 400 мг (при необхідності 500 мг або тинідазолу 500 мг) 3 рази на добу протягом 1 тиж.
При кожній схемі, якщо пацієнт усе ще H. pylori-позитивний, терапію можна повторити.
Лікування виразок шлунка і дванадцятипалої кишки, асоційованих з прийомом НПЗП. Для лікування виразок шлунка та дванадцятипалої кишки, пов’язаних із застосуванням НПЗП, рекомендована доза становить 20 мг омепразолу 1 раз на добу. У більшості пацієнтів виразка загоюється впродовж 4 тиж. У пацієнтів, які не повністю вилікувалися після початкового курсу, загоєння зазвичай настає протягом додаткового 4-тижневого періоду лікування.
Профілактика виразок шлунка і дванадцятипалої кишки, асоційованих з прийомом НПЗП, у пацієнтів, які належать до групи ризику. Для профілактики виразок шлунка і дванадцятипалої кишки, асоційованих з прийомом НПЗП, у пацієнтів, які належать до групи ризику (вік понад 60 років, виразка шлунка і дванадцятипалої кишки в анамнезі, кровотеча з верхніх відділів ШКТ в анамнезі), рекомендована доза становить 20 мг омепразолу 1 раз на добу.
Лікування рефлюкс-езофагіту. Рекомендована доза становить 20 мг омепразолу 1 раз на добу. У більшості пацієнтів одужання настає протягом 4 тиж. Пацієнтам, у яких не настає повне одужання після початкового курсу, рекомендовано подальше лікування протягом 4 тиж. Для пацієнтів із тяжким езофагітом рекомендується 40 мг омепразолу на добу, при цьому одужання зазвичай досягається протягом 8 тиж.
Довготривала підтримувальна терапія пацієнтів з ГЕРХ. Для довготривалого лікування пацієнтів з ГЕРХ рекомендована доза становить 10 мг* омепразолу 1 раз на добу. У разі необхідності дозу можна підвищити до 20–40 мг омепразолу 1 раз на добу.
Лікування симптомів ГЕРХ. При лікуванні симптомів ГЕРХ рекомендована доза становить 20 мг омепразолу 1 раз на добу. Пацієнту може бути достатньою доза 10 мг*, її слід коригувати в індивідуальному порядку. Якщо не досягається бажаний результат після 4 тиж лікування омепразолом у дозі 20 мг/добу, пацієнта слід додатково обстежити.
Лікування синдрому Золлінгера — Еллісона. Для пацієнтів з синдромом Золлінгера — Еллісона підбір дози слід проводити індивідуально. Лікування триває до зникнення клінічних проявів хвороби. Рекомендована початкова доза становить 60 мг омепразолу 1 раз на добу. Спостереження за більш ніж 90% пацієнтами з тяжкими захворюваннями та недостатньою реакцією на інші види лікування виявило ефективність підтримувальної терапії у дозах 20–120 мг/добу. Добову дозу вище 80 мг слід розподілити та застосовувати за 2 прийоми.
Дозування у дітей
Діти віком від 1 року та масою тіла ≥10 кг
Лікування рефлюкс-езофагіту
Симптоматичне лікування печії та кислотної регургітації при ГЕРХ
Рекомендації щодо дозування:

Лікування рефлюкс-езофагіту: тривалість лікування становить 4–8 тиж.
Симптоматичне лікування печії та кислотної регургітації при ГЕРХ: тривалість лікування — 2–4 тиж. Якщо не досягається бажаний результат після 2–4 тиж, пацієнта слід додатково обстежити.
Діти та підлітки віком від 4 років
Лікування виразки дванадцятипалої кишки, спричиненої H. рylori. Вибір відповідної комбінаційної терапії має здійснюватися відповідно до офіційних національних, регіональних та місцевих особливостей бактеріальної резистентності. Також слід враховувати тривалість лікування (7–14 днів) та відповідне застосування антибактеріальних препаратів. Лікування слід проводити під наглядом лікаря.
Рекомендації щодо дозування:

*У разі необхідності застосування дози 10 мг призначати препарат у відповідному дозуванні.
Особливі групи пацієнтів
Порушення функцій нирок. Для пацієнтів із порушеннями функцій нирок не потрібне коригування дози (див. Фармакокінетика).
Порушення функцій печінки. Для пацієнтів з порушеннями функцій печінки достатньою є добова доза 10–20 мг (див. Фармакокінетика).
Пацієнти літнього віку (>65 років). Для пацієнтів літнього віку не потрібно коригування дози (див. Фармакокінетика).
Спосіб застосування
Рекомендується приймати капсули вранці, бажано до їди, не пошкоджуючи капсулу (капсули не слід розжовувати чи розламувати) і запиваючи невеликою кількістю води.
Для пацієнтів з труднощами ковтання та для дітей, які можуть пити або ковтати напівтверду їжу. Капсули можливо відкрити та безпосередньо ковтнути вміст, запиваючи половиною склянки води, або змішати зі слабокислим напоєм, наприклад фруктовим соком або яблучним пюре чи негазованою водою. Таку суміш необхідно випити негайно після приготування або протягом 30 хв. Перед прийомом суміш слід збовтати та запити половиною склянки води.
Як варіант, пацієнти можуть розсмоктати капсулу та проковтнути гранули, запиваючи половиною склянки води. Гранули з кишково-розчинним покриттям не слід розжовувати.

підвищена чутливість до омепразолу, заміщених бензімідазолів або до інших компонентів препарату. Омепразол, як і інші інгібітори протонної помпи, не слід застосовувати одночасно з нелфінавіром та атазанавіром (див. ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ).

найчастішими побічними реакціями є головний біль, абдомінальний біль, запор, діарея, метеоризм та нудота/блювання.
З боку крові та лімфи: тромбоцитопенія, лейкопенія, агранулоцитоз і панцитопенія.
З боку імунної системи: реакції підвищеної чутливості, зокрема гарячка, ангіоневротичний набряк та анафілактична реакція/шок.
З боку метаболізму та харчування: гіпонатріємія, гіпомагніємія, що може спричинити гіпокаліємію; тяжка гіпомагніємія, що може призвести до гіпокальціємії.
З боку психіки: безсоння, тривожність, сплутаність свідомості, депресія, агресія, галюцинації.
З боку нервової системи: головний біль, запаморочення, парестезії, сонливість, порушення відчуття смаку.
З боку органа зору: нечіткість зору.
З боку органа слуху та рівноваги: вертиго.
З боку органів дихання: бронхоспазм.
З боку ШКТ: діарея, закреп, біль в ділянці живота, нудота/блювання, метеоризм, поліпи із фундальних залоз (доброякісні), сухість у роті, стоматит, кандидоз ШКТ, мікроскопічний коліт.
З боку гепатобіліарної системи: підвищення рівня печінкових ферментів, гепатит, що супроводжується або не супроводжується жовтяницею, печінкова недостатність, енцефалопатія у пацієнтів з існуючим захворюванням печінки.
З боку шкіри та підшкірної тканини: дерматит, свербіж, висипання, кропив’янка, алопеція, підвищення чутливості до світла (фоточутливість), мультиформна еритема, синдром Стівенса — Джонсона, токсичний епідермальний некроліз, підгострий шкірний червоний вовчак.
З боку кістково-м’язової системи: перелом стегна, зап’ястя або хребта, артралгія, міалгія, м’язова слабкість.
З боку нирок та сечовидільної системи: інтерстиціальний нефрит.
З боку репродуктивної системи: гінекомастія.
Загальні порушення: нездужання, периферичні набряки, підвищене потовиділення, підвищення температури тіла.
Діти. Безпеку омепразолу визначали для 310 дітей віком від 0 до 16 років з кислотозалежними захворюваннями. Існують обмежені дані про довгострокове вивчення безпеки застосування препарату у 46 дітей, які отримували підтримувальну терапію омепразолом у процесі лікування тяжкого ерозивного езофагіту протягом 749 днів. Профіль побічних реакцій є схожим з профілем у дорослих при короткочасному та довготривалому лікуванні. Немає жодних довготривалих даних про ефекти лікування омепразолом на статеве дозрівання та ріст.

якщо наявні такі тривожні симптоми, як значна ненавмисна втрата маси тіла, безперервне блювання, дисфагія, блювання кров’ю або мелена, якщо є підозра на наявність виразки, необхідно виключити наявність злоякісного утворення, оскільки прийом препарату може маскувати його симптоми та затримувати визначення правильного діагнозу.
Одночасне застосування атазанавіру з інгібіторами протонної помпи не рекомендується. Якщо комбінації атазанавіру з інгібітором протонної помпи не можна уникнути, рекомендується ретельний клінічний моніторинг (наприклад вірусне навантаження) у поєднанні з підвищенням дози атазанавіру до 400 мг на 100 мг ритонавіру; доза омепразолу не має перевищувати 20 мг.
Знижена секреція кислоти у шлунку, що може бути результатом дії інгібіторів протонної помпи або інших кислото-інгібуючих агентів, призводить до збільшення кількості бактерій, наявних у ШКТ, що, у свою чергу, призводить до незначного підвищення ризику розвитку кишкових інфекцій, спричинених такими бактеріями, як Salmonella і Campylobacter.
Омепразол є інгібітором CYP 2С19. На початку чи наприкінці лікування омепразолом необхідно враховувати потенціальну можливість взаємодії із засобами, що метаболізуються CYP 2С19, наприклад з клопідогрелем. Клінічна значущість цієї взаємодії залишається незрозумілою. У якості запобіжного заходу необхідно уникати одночасного застосування омепразолу і клопідогрелю.
Під час лікування антисекреторними препаратами концентрація гастрину у плазмі крові підвищується у результаті зниження секреції соляної кислоти. Внаслідок зниження секреції соляної кислоти підвищується рівень хромограніну А (CgA). Підвищення концентрації CgA може впливати на результати досліджень для виявлення нейроендокринних пухлин. Для запобігання такому впливу необхідно припинити прийом інгібітора протонної помпи за 5 днів до проведення визначення рівня CgA. Якщо рівні CgA і гастрину не повернулися в діапазон еталонних значень після початкових вимірювань, визначення цих показників слід повторити через 14 днів після припинення лікування інгібітором протонної помпи.
Омепразол, як і інші кислото-інгібуючі речовини, може знижувати поглинання вітаміну В₁₂ (ціанокобаламіну) через гіпо- або ахлоргідрію. Це необхідно враховувати під час лікування пацієнтів із дефіцитом вітаміну В₁₂ або з ризиком зниження поглинання вітаміну В₁₂ під час довготривалої терапії. В окремих випадках може бути доцільним проведення контролю рівня вітаміну В₁₂ у плазмі крові.
Застосування інгібіторів протонної помпи, особливо у високих дозах та упродовж тривалого часу (>1 року), може незначно підвищувати ризик переломів стегна, зап’ястя та хребта, в основному у пацієнтів літнього віку або в разі інших виявлених факторів ризику. Спостережні дослідження дають підстави припустити, що інгібітори протонної помпи можуть підвищувати ризик переломів загалом на 10–40%. У деяких випадках це пов’язано з наявністю у пацієнта інших факторів ризику. Хворих з ризиком остеопорозу слід забезпечувати належним лікуванням та адекватним вживанням вітаміну D і кальцію.
Застосування інгібіторів протонної помпи може бути пов’язане з підвищенням ризику виникнення діареї, спричиненої C. difficile.
У хворих, які приймають інгібітори протонної помпи, включаючи омепразол, упродовж щонайменше 3 міс може виникнути суттєва гіпомагніємія (у більшості випадків гіпомагніємії хворі застосовували препарат близько 1 року). Гіпомагніємію можна запідозрити за такими серйозними проявами, як втомлюваність, м’язові спазми, судоми, делірій, запаморочення, шлуночкова аритмія. Однак слід мати на увазі, що в деяких випадках прояви можуть бути замасковані, що перешкоджає вчасному розпізнаванню такого ускладнення. У більшості хворих прояви гіпомагніємії зникають та стан нормалізується після застосування препаратів магнію та відміни інгібіторів протонної помпи.
У пацієнтів, які потребують тривалого застосування інгібіторів протонної помпи та пацієнтів, які супутньо застосовують дигоксин або інші лікарські засоби, що можуть спричинити гіпомагніємію (наприклад діуретики), слід перевіряти рівень магнію до початку лікування та періодично — під час терапії.
Застосування інгібіторів протонної помпи іноді може спричинювати появу підгострого шкірного червоного вовчака. У разі появи шкірних проявів, особливо на ділянках, які підлягали впливу сонячного випромінювання, що супроводжуються артралгією, слід негайно звернутися до лікаря та розглянути можливість припинення застосування омепразолу. Наявність випадків підгострого шкірного червоного вовчака в анамнезі, який розвивався після застосування інгібіторів протонної помпи, може підвищувати ризик появи підгострого шкірного червоного вовчака при застосуванні інших інгібіторів протонної помпи.
У деяких випадках лікування хронічних захворювань у дітей може потребувати більш тривалого застосування препарату, хоча це не рекомендовано.
Якщо у пацієнта встановлена непереносимість деяких цукрів, слід проконсультуватися з лікарем, перш ніж приймати цей лікарський засіб.
Хворі з такими рідкісними спадковими захворюваннями, як непереносимість фруктози, мальабсорбція глюкози-галактози або недостатність сахарази-ізомальтази, не повинні приймати цей засіб.
Під час довготривалої терапії, а особливо у випадках, коли термін лікування перевищує 1 рік, пацієнти повинні знаходитися під регулярним медичним контролем.
Пацієнтам слід обов’язково звернутися до лікаря, якщо вони мали хірургічне втручання на ШКТ або проходять лікування протягом 4 тиж або більше у зв’язку з симптомами порушення травлення або печії; якщо у них виявлено гепатит або тяжкі порушення функцій печінки; віком від 55 років; якщо симптоми є новими або змінилися останнім часом.
Застосування у період вагітності або годування грудьми. Результати трьох епідеміологічних досліджень (більше 1000 вагітних, пологи яких пройшли успішно) не виявили негативної дії омепразолу на вагітність та/або на здоров’я плода/новонародженої дитини. Препарат можна застосовувати у період вагітності тільки тоді, коли, на думку лікаря, очікувана користь для матері перевищує можливий ризик для плода. Невелика кількість омепразолу проникає у грудне молоко та дезактивується кислотою у шлунку немовляти, тому його вплив на організм немовляти при застосуванні у терапевтичних дозах є малоймовірним. Таким чином, рішення щодо доцільності застосування омепразолу у період годування грудьми слід приймати з урахуванням співвідношення ризик/користь.
Здатність впливати на швидкість реакції при керуванні транспортними засобами або іншими механізмами. Малоймовірно, що препарат впливає на здатність керувати транспортними засобами або працювати з механізмами. Можуть спостерігатися такі небажані реакції на застосування препарату, як запаморочення і порушення зору. Якщо такі розлади спостерігаються, пацієнтам не слід керувати транспортними засобами або працювати з механізмами.
Діти. Препарат застосовують у дітям віком від 1 року та масою тіла понад 10 кг за призначенням лікаря для лікування рефлюкс-езофагіту, симптоматичного лікування печії та кислотної регургітації при ГЕРХ та у дітей віком від 4 років для лікування виразки дванадцятипалої кишки, спричиненої H. pylori, під контролем лікаря.

вплив омепразолу на фармакокінетику інших лікарських засобів
Лікарські засоби, всмоктування яких залежить від рН шлунка. Пригнічення шлункової кислотності під час лікування омепразолом може знижувати або підвищувати абсорбцію лікарських засобів, всмоктування яких залежить від рН шлунка.
Концентрації нелфінавіру та атазанавіру у плазмі крові знижуються при одночасному застосуванні цих препаратів з омепразолом.
Одночасне застосування омепразолу і нелфінавіру протипоказане (див. ПРОТИПОКАЗАННЯ).
Одночасне застосування омепразолу (40 мг 1 раз на добу) знижувало середню експозицію нелфінавіру приблизно на 40%, а середня експозиція фармакологічно активного метаболіту М8 знижувалася приблизно на 75–90%. Взаємодія може також включати інгібування CYP 2C19.
Не рекомендується одночасне застосування омепразолу та атазанавіру. У результаті одночасного прийому омепразолу (40 мг 1 раз на добу) з комплексом атазанавір 300 мг/ритонавір 100 мг у здорових добровольців на 75% зменшилася експозиція атазанавіру. Підвищення дози атазанавіру до 400 мг не компенсує вплив омепразолу на експозицію атазанавіру. У результаті одночасного прийому здоровими добровольцами омепразолу (20 мг 1 раз на добу) з комплексом атазанавір 400 мг/ритонавір 100 мг, знизилася експозиція атазанавіру на 30% порівняно із застосуванням комплексу атазанавір 300 мг/ритонавір 100 мг.
Одночасне застосування омепразолу (20 мг 1 раз/добу) та дигоксину у здорових добровольців спричинило підвищення біодоступності дигоксину на 10%. У рідкісних випадках повідомлялося про токсичність дигоксину. Слід з обережністю одночасно застосовувати дигоксин та високі дози омепразолу у пацієнтів літнього віку. У таких випадках показаний посилений контроль з боку лікаря за їх станом.
Щодо одночасного застосування клопідогрелю та омепразолу наявні суперечливі дані щодо зниження концентрації активного метаболіту клопідогрелю та клінічних аспектів цієї фармакокінетичної/фармакодинамічної взаємодії стосовно основних серцево-судинних захворювань.
Середнє пригнічення агрегації тромбоцитів знижувалося, коли клопідогрель і омепразол застосовували разом. У ході проведення іншого дослідження було показано, що прийом клопідогрелю та омепразолу в різний час не перешкоджав їх взаємодії, що, імовірно, спричинено інгібуючим ефектом омепразолу на CYP 2C19.
Як запобіжний захід слід уникати одночасного застосування омепразолу і клопідогрелю.
Інші діючі речовини. Абсорбція посаконазолу, ерлотинібу, кетоконазолу та ітраконазолу значно зменшується, і таким чином клінічна ефективність може погіршуватися. Слід уникати одночасного прийому препарату з посаконазолом та ерлотинібом.
Ампіцилін: прийом омепразолу спричиняє значне та тривале пригнічення секреції кислоти у шлунку. При одночасному призначенні ампіциліну та омепразолу може погіршуватися абсорбція антибіотика, що призводить до зниження його біодоступності.
Залізо: прийом омепразолу призводить до значного та тривалого пригнічення секреції кислоти у шлунку, що може призводити до зниження абсорбції заліза у ШКТ.
Карбамазепін: повідомлялося, що після однократного прийому дози карбамазепіну омепразол збільшував Т_½ і AUC та зменшував кліренс карбамазепіну.
Ціанокобаламін: омепразол може зменшувати абсорбцію вітаміну В₁₂ при його пероральному прийомі.
Циклоспорин: вплив омепразолу на концентрації циклоспорину повністю не встановлений. У контрольованих дослідженнях не було виявлено значущих змін або зниженння концентрації циклоспорину у плазмі крові. Були зареєстровані випадки підвищення та зниження рівнів циклоспорину. У зв’язку із цим при одночасному лікуванні пацієнта циклоспорином та омепразолом необхідно контролювати рівень циклоспорину у плазмі крові.
Дисульфірам: одночасне застосування з омепразолом може призвести до підвищення концентрацій дисульфіраму в сироватці крові з такими проявами токсичності дисульфіраму, як сплутаність свідомості, дезорієнтація та зміни психічного статусу.
Повідомлялося про підвищення рівня метотрексату у деяких пацієнтів при одночасному прийомі з інгібіторами протонної помпи. У разі необхідності застосування метотрексату у високих дозах слід розглянути питання про тимчасову відміну омепразолу.
Метронідазол, амоксицилін: взаємодія з метронідазолом та амоксициліном не встановлена. Ці антибактеріальні препарати використовуються в комбінації з омепразолом для ерадикації H. pylori.
Взаємодія з безрецептурними препаратами (парацетамол, НПЗП, антациди) не має клінічного значення.
Грейпфрутовий сік: одночасне вживання грейпфрутового соку та омепразолу 20 мг зменшує утворення сульфону омепразолу, опосередковане CYP 3A4, але не інгібує утворення 5-гідроксіомепразолу, опосередковане CYP 2C19. Клінічне значення цієї взаємодії не встановлено.
Сік журавлини: при одночасному вживанні з омепразолом спричиняє значуще зниження pH шлункового соку. Регулярне вживання соку журавлини під час лікування інгібіторами протонної помпи може знижувати їх ефективність. Періодичне вживання соку журавлини, імовірно, не матиме клінічного впливу на кислотність шлункового соку, але рекомендується дотримуватися обережності. Наразі невідомо, чи мають такий самий вплив на кислотність шлункового соку харчові добавки з екстрактами з журавлини, але рекомендується дотримуватися обережності.
Абсорбція омепразолу може сповільнюватися при прийомі їжі, тому препарат слід призначати натще.
Вплив інших лікарських засобів на фармакокінетику омепразолу
Діючі речовини, які метаболізуються за участю CYP 2C19. Омепразол є помірним інгібітором CYP 2C19 — основного ферменту, який бере участь у метаболізмі омепразолу. Таким чином, при його одночасному застосуванні з діючими речовинами, які також метаболізуються CYP 2C19, метаболізм цих речовин може погіршуватися, а системна експозиція — підвищуватися. Прикладами таких препаратів є R-варфарин та інші антагоністи вітаміну К, цилостазол, діазепам і фенітоїн.
Рекомендується контролювати рівень фенітоїну, а також пероральних антикоагулянтів і в разі необхідності знижувати дозу. Упродовж перших 2 тиж після початку лікування омепразолом рекомендований моніторинг плазмової концентрації фенітоїну, а також, якщо дозу фенітоїну коригують, після закінчення лікування омепразолом необхідний моніторинг та подальше коригування дози.
У здорових добровольців введення омепразолу у дозі 40 мг підвищувало С_max та AUC цилостазолу на 18 та 26% відповідно, а одного з його активних метаболітів — на 29 та 69% відповідно.
Тиклопідин: тиклопідин пригнічує метаболізм омепразолу в осіб, які були визначені як швидкі метаболізатори CYP 2C19.
Невідомі механізми взаємодії. У результаті одночасного прийому омепразолу з саквінавіром/ритонавіром концентрації саквінавіру у плазмі крові підвищилися приблизно до 70%, що асоціюється з доброю переносимістю у ВІЛ-інфікованих пацієнтів.
Повідомлялося про підвищення концентрації такролімусу в сироватці крові при одночасному прийомі з омепразолом. Необхідно постійно контролювати концентрації такролімусу та кліренс креатиніну при одночасному прийомі з омепразолом та у разі необхідності коригувати дозу такролімусу.
Інгібітори CYP 2C19 та/або CYP 3A4. Оскільки метаболізм омепразолу відбувається за участю CYP 2C19 і CYP 3A4, діючі речовини з відомою здатністю інгібувати CYP 2C19 або CYP 3A4 (наприклад кларитроміцин і вориконазол) можуть спричиняти підвищення сироваткових рівнів омепразолу, знижуючи швидкість його метаболізму. Супутнє лікування омепразолом та вориконазолом подвоює концентрацію омепразолу в сироватці крові, знижуючи швидкість виведення омепразолу. Оскільки високі дози омепразолу переносяться добре, коригування дози омепразолу загалом не потрібне. Проте слід проводити коригування доз у пацієнтів з тяжкими порушеннями функції печінки та при тривалому лікуванні.
Омепразол частково метаболізується також CYP 3A4, але не пригнічує цей фермент. Таким чином, омепразол не впливає на метаболізм препаратів, що метаболізуються CYP 3A4, таких як циклоспорин, лідокаїн, хінідин, естрадіол, еритроміцин та будесонід.
Індуктори CYP 2C19 та/або CYP 3A4. Препарати, що індукують CYP 2С19 та CYP 3А4 (наприклад рифампіцин, звіробій звичайний), можуть призвести до зниження концентрації омепразолу в сироватці крові, прискорюючи швидкість його виведення.
Підвищення концентрації омепразолу при одночасному застосуванні з кларитроміцином вважається корисною взаємодією під час ерадикації H. pylori. Про взаємодії з метронідазолом або амоксициліном досі не повідомлялося. Ці антимікробні сполуки застосовуються разом з омепразолом для ерадикації H. pylori.

були описані поодинокі випадки передозування. З літературних джерел відомо про разову дозу 560 мг омепразолу, також наявні дані про досягнення разової пероральної дози до 2400 мг омепразолу, тобто у 120 разів вище, ніж звичайна рекомендована доза.
Передозування відбувається при істотному перевищенні рекомендованої разової дози та супроводжується наступними симптомами: нудота, блювання, запаморочення, абдомінальний біль, головний біль, діарея. Поодинокі випадки передозування супроводжувалися апатією, депресією і сплутаністю свідомості. Але всі вказані симптоми мають скороминучий характер, про серйозні наслідки не повідомлялося.
Швидкість виведення препарату з організму залишається незмінною при підвищенні дози, тому потреби в спеціальному лікуванні при передозуванні немає.
Специфічного антидоту немає. Значна частина омепразолу зв’язується з білками плазми крові, тому гемодіаліз неефективний. Рекомендоване симптоматичне лікування.

при температурі не вище 30 °С у недоступному для дітей місці.